Сон тіні

Дяка богам, ми – аякже – ми не сармати й не скити. І коли не кровно, то вихованням – аякже – вихованням ми – гелени. Хай же наш вибiр буде гiдний геленiв. Аякже! Тому прошу сестру харит i муз, пиху Александрii – аякже – нашу прекрасну Дорiс бути королевою.

– Ха-ха-ха! Жiнку – за «арбiтра бiбендi»? – голосно й по-п’яному недоречно вигукнув на всю залу вже сильно пiдпитий Вер. – Та вона ж не знайде дна анi в першiй чарi!

Верiв вiнок зсунувся йому на вуха. В кучерявiй бородi, що нею вiн так пишався, заплуталась риб’яча кiсточка.

Темно-червона, вiдтiнком майже наближена до пурпуру тунiка, вишивана схiдним орнаментом, на кiлькох мiсцях виблискувала свiжими масними плямами.

Верiв сусiд, середнього вiку й дуже спокiйний сенатор Татiан, злегка смикнув його за подiл тунiки.

– Лиши, Люцiе, – нечутно промовив вiн. – Лиши, приятелю, сперечатись з традицiею.

Ксантос з iронiею глянув на августиного улюбленця, утнувся в бiк Дорiс i швидко заговорив:

– Шляхетний Люцiй Вер прикидаеться – аякже – нiби вiн забув, що й найславнiша Дiотима й несмертельноi пам’ятi Аспазiя, також – аякже – бувши жiнками, головували на симпозiонах.

А на тих симпозiонах, – пiднiс вгору палець, – аякже – бували й Сократ, i Перiкл, i Алкiбiад!

– Велика рiч. Таж вони робили це сп’яну. Ха-ха-ха! – не вступився Вер.

– А я не згоджуюсь. Бо греки нам, римлянам, не закон. Лиши, Татiане! Я знаю, що говорю. І кажу й казатиму, що народ, який не змiг вдержати своеi державностi.

Помiж гостей вiйнув холодок: Вер грубо пiдкреслював, що всi надто вiдчували.

Хiба потужна рука твердого Риму не чавила навiть на забавах найвизначнiших людей Александрii? Дарма, що сьогоднi скрiзь шанували бенкетами цих представникiв Риму

Кальпурнiан «заминав» прикру пригоду:

– Повстання проти жiноцтва – застарiлий забобон. Мусиш погодитись, Вере, що коли б наша мiдянокоса пряла вовну в гiнекею, то ii чарiвний погляд i глибокий розум не були б джерелом нашого – i твого – натхнення.

– О, о.

Отож-бо саме воно й е! – уперто не здавався пiдпитий Вер. – І я ж кажу: для жiнок – гiнекей! І жоднi це забобони, лише непорядок. Поет казав… як це так? Та все одно, жiнкам дбати про вовну, господарство, а до iншого – зась! Натхнення? Освiта? Права? Може, ще й право розпоряджати своiм майном? Безглуздя це! – вiн стукнув п’ястуком. – Годi! Як влада буде в моiх…

Початок промови, викликаючи скандал, обурив, але кiнець ii втонув у веселому й однодушному смiху.