Сон тіні

Немов горiло то ясною офiрою «за всiх i за вся» живе серце Северини, яка собi вiд життя уже нiчого не бажала.

Знала стара i безлiч казок. Не про красунь з золотим волоссям, а про те, звiдки взялася на свiтi квiтка гвоздики, чому жайворонок до сонця летить, чому чайка – татарська душа – все «ки-ги! ки-ги!» кричить.

Навеснi у баби Северини аж лящало – вiд щебетання. Бо на всiх полицях ii кухнi, у ситах, решетах, скриньках та скриньочках було повно потяток: курчат, каченят, гусенят, iндичат, перличок.

Все це – жовтеньке й пухнате, як квiточки кульбаби, вiтало весну i життя.

А вiкном заглядала зелена лука, гаптована блакиттю незабудьок та золотом каченцiв-купчакiв. Коли баба Северина уперше випускала на двiр своiх потяток, вiдбувалась цiла мiстерiя.

Ранком того дня Северину возили «нетачанкою» до мiстечка, до церкви. І повертала баба урочиста й посвятна з двома просфорками. Половинку одноi давала Ноель, яку називала Наталею. Довго хрестила дитину, гладила по голiвцi й шепотiла про «душечку», яка б мала «зглянутися на сирiтську долю».

Другу половинку просфори баба iла сама. Їла не так, як хлiб iдять, але нiби обряд виконувала, пильнуючи, щоб не впало анi крихотки.

Тодi виймала з мисника велику фiлiжанку з золоченим вухом i кольоровим образком в овалi: Христос благословляе круглий хлiб i келих. І вiдбувалось чаювання з хлiбом i медом. Цукру баба Северина не вживала нiколи:

– Вiн грiшний: крiзь собачi костi його перепускають!

Дiставала шматок хлiба з медом i Ноель.

І який же смачний був цей хлiб! Напившись чаю i прибравши свою фiлiжанку, баба випускала на пiдлогу кухнi всiх своiх потяток зi всiх скриньок, кубелець, сит i решет. А до кошика, в якому уже була накришена друга просфора, сипала свячене на Маковiя зiлля: полинь, деревiй та китички проса.

Темною, заздалегiдь приправленою хусткою зав’язувала собi очi i ледве пересуваючи ноги, щоб не подушити пташенят, простягнувши руки, баба виводила з хати своiх потяток, промовляючи:

– Як не бачу я нi вiкон, нi дверей,

Най не бачить ворог моiх курей!

Анi шулика, анi ласиця,

Анi шкiдливий звiр, нi птиця.

Геть вiд нас хвороби, лихо!

Наше мiсце свято, в нашiм краю тихо!

Коли вся малеча була на дворi, Северина здiймала з очей пов’язку, махала нею «на чотири вiтри», заклинаючи ще: «годину погану та лиху чарiвницю Морану».