Сон тіні

 – Чого ж ти, маленька?

Ізi довiрливо, з неприхованим захопленням подивилась у гарнi очi гетери й усмiхнулась крiзь сльози:

– Менi здалось, що так страшно смертнiй прийняти кохання бога. І так невиносно тяжко вiдмовитись вiд нього.

Оплески привiтали ii несподiвану вiдповiдь.

Вловила сяйливий усмiх Антiноя, задоволений погляд Дорiс. А Хризiс притягла ii до себе й поцiлувала, як приятельку.

– Ще живе вогонь натхнення в дiвочих грудях, – сказала Дорiс.

– Чи давно ти танцюеш, дитино? – запиталася Хризiс i посадила Ізi бiля себе на свое ложе.

– Сьогоднi перше мое соло.

– Перед тобою свiтлий шлях.

Хризiс вiдстебнула смарагдове намисто – Лiзiiв подарунок – й одягла на Ізiну шию.

– Вiзьми це. Це не платня. Бо митцевi не можна заплатити за натхнення. Це – пам’ятка про симпозiон, на якому тебе обняла Терпсiхора. Хай ця дрiбничка принесе тобi щастя.

І, нахилившись до дiвчини, тихо додала:

– Це сильний амулет. Бережи його. А як будеш потребувати поради чи помочi – навiдайся до мене.

Лiзiй почув останнi слова й зрозумiв, що сказанi були цi слова, може, бiльше для нього, нiж для Ізi.

III. В храмi Серапiса

Не посилав я пророкiв тих, а прибiгли вони самi.

Не говорив я iм, а вони пророкували.

    Пророк Єремiя

– Варта цезарева! Що? Не чуеш? Так човгай сюди, стара кертице, й подивись! – нетерпеливився Прiск пiд брамою Серапеума, головноi александрiйськоi святинi.

– Заспокiйся, центурiоне, – стримував його Татiан, пануючий над собою i в найкритичнiших обставинах.

– Коли ж стiльки марнуеться часу.

Татiан спокiйно поглянув на зорi:

– Часу вистачить на все. В Лохiасi всi ще сплять. А симпозiон потривае… коли потiм схочеш ще забавлятись.

– А чом би й нi? – дратувався Прiск. – Ми, вояки, призвичаенi робити все махом. І не терпимо перешкод.

– Але – без гнiву, – знуджено сперечався Татiан. – Згадай, як нас вчили в дитинствi: «Гнiваешся, Зевсе? То правда не з тобою».

Третiй – Антiстос, юнак, що перед годиною розмовляв на симпозiонi з Татiаном i Прiском, весело засмiявся:

– Ми ж мусимо зробити все так, щоб було якнайбiльше правди.

І з виразом незадоволення глянув на Прiска. Татiан вiдповiв очима:

– Байдуже…

В простiр маленького вiконця просунулась рука з невеликою лампочкою.