Три хрестики Аліє

 – Ти оточена служницями, рабинями, якi слiдкують за кожним помахом твоеi руки, задовольняють кожну твою примху. Ти нiколи не знала, що таке заробляти на власний шматок хлiба, нiколи не вiдчувала справжнього голоду чи холоду! Я люблю тi мiсця, де я народилась, – пом’якшала раптом вона, – зеленi лiси, яких я не бачу тут, золотистi поля, усмiхнених людей… О, така поезiя! Але тут я – Ханим, мати спадкоемця великого бея, а ким, ким я була би зараз в Украiнi?

Алiе стисла пальцi так, що нiгтi знову боляче впилися в долонi.

Але вона не помiчала болю.

– Я завжди думала, ти хочеш повернутися додому…

– Я давно спустилася з небес на землю, люба моя Алiечко. Та i… немае до кого повертатись.

– Ти менi так нiколи й не розповiдала про свое життя…

– Бо нiц нема чого розповiдати! – раптом вiдрiзала Фатьма. – Один монастир.

Дiвчина повiльно встала.

– На добранiч, – кинула вона матерi, залишаючи ii покоi, i похмуро попленталась до своеi кiмнати.

У дитинствi Алiе не боялась нiчого. Певно, успадкувала батькiвський характер.

Не боялася морозiв, якi зрiдка, але залiтали в цi краi, бiгаючи по гарему босонiж увесь рiк. Не боялася павукiв, якi так i пильнували, щоб сплести павутиння над ii лiжечком. Не боялася заговорювати з чужими людьми, i бiльш того, нiколи не боялася свого тата, вiд одного iменi якого тремтiла вся Кафа. Вона нiколи не боялася бути замкненою в чужому гаремi й змушеною пiдкорятися единому своему господарю – чоловiковi. Не боялася, бо нiколи не могла повiрити, що таке коли-небудь станеться.

Зараз, скрутившись калачиком на шовковiй постелi, Алiе вiдчувала тисячi холодних мурашок, якi бiгали по руках i ногах.

Не боiться смертi той, хто про неi не думае, або певен, що Аллах змилостивиться та забере до себе. Алiе ж почала думати, й уперше в життi вона по-справжньому злякалась. Опинитися в чотирьох стiнах чужого сералю – хiба це не рiвноцiнно смертi? І чи врятуе там ii Аллах?

Зрозумiло, дочку бея змалечку готували до думки, що колись вона стане дружиною знатного вельможi, залишить рiдний дiм, а можливо, i рiдне мiсто… То чому зараз було особливо важко з цим змиритися? Слова, якi колись геть не мали ваги, тепер набули значення.

І чому iй так небайдужа доля Лукаша, якого вона навiть i розгледiти не зумiла?

Сон нiяк не йшов. Аромати жасмину та дикоi троянди, що долинали з вiдчиненого в сад вiкна, наповнювали кiмнату. Це був запах юностi та любощiв, який не раз пiдбурював шукачiв пригод i не давав закоханим спати ночами.