Три хрестики Аліє

Алiе пiдвелася. Небувала ранiше думка промайнула в ii головi. Вона запалила свiчку та кинулася до скриньки, у якiй пiд замком лежав найцiннiший скарб – дивом збережений хрестик ii матерi, подарований iй ще в пiдлiтковому вiцi. Алiе колись нанизала його на срiбний ланцюжок, вiддавши таким чином шану позеленiлому вiд часу мiдному розп’яттю. Вiдтепер на цьому ланцюжку висiло вже два хрестики.

– Зейнеб! – гукнула служницю вона, прочиняючи дверi. – Зейнеб, розплети моi коси!

Особиста служниця була в дочки бея змалечку.

Спершу – покiрна лiтня черкеска, потiм норовлива, але вправна полька, а кiлька тижнiв тому бей подарував дочцi ще одну рабиню – родом iз Русi. У гаремi, коли жiнка зреклася своеi вiри, iй дали нове iм’я – Зейнеб.

– Зейнеб! Ти що, не чуеш? Прочисть нарештi вуха!

– Пробач, панночко, – залепетала Зейнеб, вiдкладаючи свое шиття. – Я задумалась.

– І про що ж ти думала?

– Це не важливо, Алiе Ханим…

Зейнеб, висока бiлявка з великими, широко розкритими, мов у телички, очима, взялась розплiтати тоненькi косички, у якi було заплетене волосся Алiе.

Вiд них на брунатному волоссi татарки залишалися дрiбнi хвильки, як це iнодi бувае на морi. Дочка бея поглядала то на себе, то на служницю в коштовне люстерко, привезене батьком з Венецii, напружено щось обмiрковуючи.

– Не треба так супитися, панночко, бо дочасно з’являться зморшки… – лагiдно сказала Зейнеб, погладжуючи по головi Алiе.

– Панночка така гарна.

Вони дивилися одна на одну в свiчадо – невелика тендiтна татарка, iз круглим обличчям, високими вольовими вилицями й ледь розкосими очима, у яких поблискували войовничi iскри, i вища вiд неi на голову грудаста русинка, яка нiколи в життi не смiла нiкому заперечити, маючи звичку часто-часто опускати очi долi.

– А скажи-но, я схожа на русинку? – запитала Алiе не зводячи з Зейнеб погляду.

– Дуже! Панночка дуже схожа на матiр! Та й нинi в племенi роксолан, як ви нас називаете, у дiтей частенько зустрiчаються розкосi очi й маленький зрiст…

Алiе насупилася ще бiльше й спитала:

– А тебе як звали на батькiвщинi?

– Мариною звали, – усмiхнулась служниця, нiяковiючи й укриваючись рум’янцем вiд несподiваного запитання.

– Мою маму звали Христиною… Тiльки тепер вона вже майже не згадуе дiм. А ранiше мама хотiла, щоб i я виросла русинкою, а не татаркою.