Три хрестики Аліє

Учила мене всьому: звичаям, iграм, пiсням… Щоправда, про мамине життя я не знаю майже нiчого, лишень що вона жила при Густинському монастирi… Марино, а ти… ти би хотiла повернутися додому? – раптом збуджено запитала Алiе, хапаючи служницю за руки.

– Понад усе на свiтi! – не розмiрковуючи й митi, вигукнула Марина, аж раптом схаменулася, прикривши рукою рот. – Тобто… менi тут добре… з вами…

– Не криви душею, – обiрвала ii незграбнi спроби пiдлеститись Алiе. – У тебе ж там залишились батьки, може, i коханий…

Служниця кивнула.

– Лише батьки… Коханого, Панасика мого, вбили татари, коли налетiли на наше село…

Тепер Алiе опустила очi долi, та за мить посмiхнулася й по-змовницькому пiдморгнула.

– А якби я запропонувала тобi… – татарка перейшла на шепiт i проговорила Маринi на самiсiньке вухо, – тiкати зi мною до Украiни?

– Панночка… насмiхаеться надi мною?

Алiе похитала головою.

Марина на мить полишила свою роботу та недовiрливо покосилася на Алiе.

– Дорога дуже довга, – нарештi сказала вона.

 – І небезпечна.

– То так ти хочеш повернутися на батькiвщину? Ти краще будеш прислуговувати в гаремi, нiж принаймнi спробуеш ще раз побачити своiх рiдних?!

– Це було б самогубством, – коротко вiдрiзала Марина. Їi наiвний телячий погляд раптом став холодним й осмисленим.

– Ти не розумiеш… Я все продумала. Ми поiдемо не самi.

– Ми..?

– Так! – ледь не викрикнула Алiе, i трохи тихiше продовжила: – Я вирiшила тiкати звiдси. Нехай я не спроможна звiльнити Лукаша, але я можу втекти сама й передати його послання матерi! Ти поiдеш разом зi мною? Ми поiдемо в Украiну, розумiеш? – Алiе збуджено затрусила служницю за плече, а та лише важко зiтхнула, безперестанку клiпаючи своiми великими очима.

– Я не… Я не знаю… Хто такий цей Лукаш?

У дверi зненацька постукали.

– Хто ще там? – нервово кинула Алiе.

Марина пiдiйшла до дверей й безшумно iх вiдчинила.

На порозi стояв Махмуд, вiн був старшим братом Алiе, котрий покинув гарем, коли дiвчинi було лише шiсть рокiв.

Втомленi очi – синi, як у матерi, – блiда шкiра та нетверда хода свiдчили, що вiн нездоровий. Проте Махмуд намагався триматися прямо, гордо здiймаючи вгору вольове пiдборiддя.

– Доброго вечора, сестричко, – похмуро привiтався вiн татарською.

Пiдхопившись iз крiсла, Алiе Ханим схилилася в поклонi, ховаючи за розплетеним волоссям очi, у яких дедалi бiльше розгорався недобрий вогонь.