Тричі не вмирати. Наречена

 – Прочесати кожен дiм! Даремно не вбивати! В’яжiть i тягнiть сюди! Потiм розберемося: кого стратити, а кого в ясир! Не марудьте! Похiд тiльки починаеться – здобичi всiм вистачить!

Спiшившись, ординцi, грiзно поводячи пiками i ятаганами, кинулися оглядати хати. Ось, висадивши ударом ноги кволi дверi, бусурмани увiрвалися в найближчу будiвлю, i десятник, який чекав звичноi лайки, передсмертних крикiв, ридань i вереску, почув… тишу.

А в наступну мить, на притихлу вулицю Висiлкiв галопом вилетiла основна частина татарського загону.

На чолi з сотником i шаманкою. Командир чамбулу помiтив кинутих коней i розлючено гаркнув на розгубленого десятника:

– Що тут вiдбуваеться, Мустафа?! Чому я не бачу нi полонених, нi вбитих? Де трупи ворога i куди подiлися твоi люди?!

– На нас хтось напав, сагиб! Я наказав оглянути хати. Воiни там, всерединi…

– І що? Вони там поснули?!

– Я не знаю, сагиб… У цьому селищi все дуже дивно… Кiлька воiнiв уже загинуло…

– Справдi? Тодi чому я не бачу трупiв? Не шукай собi виправдань, Мустафа! Іди i сам подивися: чим твоi пси там займаються!

– Як накажете, сагиб…

Десятник вклонився i кинувся до найближчоi хати.

Але позаяк був досвiдченим воiном, то не поперся до дверного отвору, зiяючого зловiсною чорнотою, немов розкрита пащека хижого звiра, а – до вiкна. Пiдбiг, вхопився за пiдвiконня, засунув голову всередину i – сильно брикаючи ногами, полiз усередину. А ще за мить дивно обм’як, неприродно переломившись у попереку, але продовжував повзти через пiдвiконня, поки повнiстю не зник з очей.

– У хатi засiдка! Всi до мене! До зброi!

Сотник ще не зрозумiв, де i в чому полягае небезпека, але що десятник Мустафа мертвий, як i всi його люди, не сумнiвався. І хороший командир вiддав едино вiрний в такiй ситуацii наказ – збирати сили в единий кулак. А нападати чи тiкати – треба було ще вирiшувати.

– На жаль, це не засiдка, мiй пане, а смертельний капкан! – прокаркала у нього за спиною шаманка. – Гяурський чарiвник заманив нас у поселення мангусiв![1 - Мангус – демон, що пожирае душi.

]

– Мангуси? Тут?!

Почувши найстрашнiше для кожного правовiрного слово, сотня досвiдчених бiйцiв у ту ж мить втратила будь-яку подiбнiсть ладу i стала збиватися в щiльну купу. Нiхто не хотiв залишатися зовнi. Безстрашнi степовi воiни, що плюють у обличчя ворогам, зневажають власну смерть i не страшаться тортур, перетворювалися в боягузливих зайцiв вiд однiеi лише думки про можливiсть стати здобиччю пожирачiв душ.