Тричі не вмирати. Наречена

* * *

Куницi зверху було чудово видно, як шаманка, що iхала посеред бусурманського загону, закутана з головою в потертi овечi шкури, швидко висмикнула з кiнськоi гриви кiлька волосин. Потiм прошепотiла над ними щось i кинула в бiк його товаришiв. У ту ж мить кiнь, на якому сидiв Василь, збився з кроку, незграбно спiткнувся i мало не впав. На щастя, опричник зумiв утриматися в сiдлi, проте кiнь не вирiвняв ходи, а став якось боком пiдстрибувати, немов його стриножили.

– Що трапилося?! – закричав Небаба. – Не вiдставай!

– Кiнь не йде! Наче врiк хто!

– Це шаманка чаклуе! – вилаявся Степан.

 – Я вiдчуваю ii силу… нема ради, брате. Кидай свою шкапу та пересiдай до мене… Примару шаманцi не зачаклувати! Мало кашi iла.

У цей час бусурманка знову забурмотiла закляття над звитим у колечко кiнським волосом, роблячи над ним хитромудрi паси. При цьому вона бурмотiла все голоснiше, а крики, що вилiтали з ii горлянки, ставали все бiльш рiзкiшими, бiльше схожими на гарчання звiрини, нiж на людський голос.

Але марно – на дух розбiйницького отамана всi ii закляття не дiяли. Бiльш того, Куниця був цiлковито певен, що якби Терн-Кобилецький так поспiшно не зрiкся всього земного, то впорався б з набридливою шаманкою одним лiвим копитом.

Ваги ще одного вершника Примара i не вiдчув. Вiн все так же бiг рiвною, ходкою риссю, точно витримуючи вiдстань не набагато бiльшу за пострiл з доброго лука. Мушкети через дорожнечу i складнiсть у використаннi були рiдкiстю у напiвдиких кочiвникiв. Чим татарська орда iстотно вiдрiзнялася вiд добре вишколених орд султанських яничарiв чи сейменiв.

Упевнившись, що товаришам поки нiчого не загрожуе, а бусурмани надiйно сидять на гачку, Куниця повернувся назад. Резонно розсудивши, що не завадить сповiстити союзникiв про те, скiльки ординцiв у загонi i як скоро вони прискачуть у село.

Дивне це було вмiння – невагомий полiт одного лише погляду.

За останнi днi Куниця хоч i навчився нiчому сильно не дивуватися, а все ж не змiг стримати захопленого вигуку, коли, – буквально в ту ж мить, як тiльки-но вирiшив повертатися, – опинився пiд грушею.

Власне, вiн нiкуди i не вiдлучався, сидiв на мiсцi. Але тепер, коли зiр знову «зайняв» звичне мiсце, Куниця вiдчув себе впевненiше i… з величезним задоволенням заходився чухатися. Безтiлеснiсть, ще б пак, мае певнi переваги, одне зле – що мурахам байдуже, е в тiлi дух, чи десь витае…

– Покусали? – дружелюбно поцiкавився у нього в ту ж хвилину староста, що чекав поруч.