Тричі не вмирати. Спадок

Окрiм того, хто вiдмовиться вiд нагоди смачно поiсти? Тим паче, коли в дорозi не один тиждень i вся страва – кулiш та каша. Тож шинок на березi Вiвчурки вирiс настiльки прудко, немов iз-пiд землi вигулькнув.

До речi, бiльш вертка i порожиста далi на пiвдень рiчка, в цих мiсцях ставала вже доволi тихою i глибокою. Цiлком прохiдною для невеликих стругiв[4 - Струг – старовинне рiчкове дерев’яне суденце.]. І добрий лоцман, що знав усi потаемнi мiлини та iншi примхи Вiвчурки, мiг довести караван по водi аж до Днiстра.

А вже там, пливи собi хоч у Галич, а хоч – до самого Львова або й у Кракiв. Трохи повiльнiше, бо проти течii – зате цiлком безпечно. Через заболоченiсть берегiв розбiйники траплялися значно рiдше, нiж на битих шляхах. Тому, – нехай i не щодня, але достатньо часто, щоб господар мiг не тiльки не розоритися на податках, але ще й пару злотих до калитки заховати, – корчма заповнювалася втомленими, зголоднiлими чумаками та iншими подорожнiми, готовими щедро платити за домашню iжу. Не питаючи про цiну i зовсiм не торгуючись.

А як ставали табором на нiч, то ще й замовляли жбанами хлiбне вино. Саморобне, а тому не облiковане митарем. Що приносило жидовi додатковий i вельми значний зиск.

Не був порожнiй шинок i сьогоднi, в черговий раз даючи можливiсть заробити на бiдне i ситне життя нинiшньому господаревi закладу – Іцхаку сину Мордехая.

Два десятки рокiв тому придибав вiн до Михайлiвки звiдкись з-пiд Чернiгова або Брянська i женився на осиротiлiй доньцi Йосафата, правнука того самого, першого Шмуля.

Молодий горбоносий красень, настiльки пристойно виглядав навiть у лахмiттi i так припав до серця повнотiлiй Цилiнцi, що весiлля молодята зiграли вiдразу ж, як тiльки закiнчилася жалоба по батьковi. І якщо надмiру огрядна навiть замолоду Циля здобула собi чоловiка, то яка користь була вiд шлюбу Іцхаковi – жителям Михайлiвки залишалося тiльки гадати. Оскiльки тутешнiй старожил дiд Матвiй, будучи злегка на пiдпитку i вiд цього бiльш балакучiший нiж зазвичай, статечно стверджував, що корчмар i донинi ходить в тому ж рваному лапсердаку, в якому заявився у село i знiмав лише, як iшов до шлюбу.

Хiба що латок на благенькiй одежинi побiльшало…

Крiзь вiдчиненi навстiж i навiть не затягнутi бичачим мiхуром вiкна на вулицю долинав гул безлiчi чоловiчих голосiв. А на пристанi, бiля двох набивних стругiв, – казна-коли i припливли, Куниця чiтко пам’ятав, що на свiтанку iх ще й у гадцi не було, – поралися кiлька молодикiв.