Тричі не вмирати. Спадок

– А вам не здаеться, пане, що ображати господаря в його хатi не личить шляхтичу? – повiльно, майже по буквах, вимовив Куниця. – Я ж i сатисфакцii зажадати можу!

– Гаразд, гаразд… – примирливо буркнув Браницький. – Обiйдемося без староi. Поговоримо як чоловiки. Вiддайте те, що не вам належить, i розiйдемося миром…

Вiд обурення Куниця навiть пiдвiвся.

– Це ти, пане Браницький, на що зараз натякаеш? Що мiй батько або я – пiдлi злодюги?

– Злодюги? Чому злодюги? – здивовано перепитав той.

 – Хiба я хоч словом обмовився про крадiжку? Нi… То випадковiсть. Через непорозумiння i збiг обставин цiнна рiч потрапила до рук Тимофiя. Але вам вона зовсiм нi до чого. Просто зберiгаете, як пам’ять. А…

– «Непорозумiння», «рiч»… Не напускай туману, пане ротмiстр! Чи сам не знаеш, що шукаеш? – примружився Куниця. – Говори навпростець: що то за рiч? Хоч я i певен, що немае в нашiй хатi нiчого чужого, присягаю що вiддам. Ну?

Тарас зачекав трохи, але гiсть насуплено мовчав.

– От i вся розмова, пане. Господар не став би мимрити i крутити сонцем, а вiдразу сказав – що саме шукае. Ти ж, схоже, до всього цього, як п’яте колесо до воза… Не знаю, хто тебе прислав, але або i вiн теж не знае, про що йдеться, або – тобi не довiряе…

– Що?! – витримка остаточно полишила драгунського офiцера, i вiн став загрозливо пiднiматися з-за стола. Але так незграбно, що глечик, який стояв перед ним, перекинувся, i кисле молоко, що ще залишалося всерединi, щедро хлюпнуло на одяг.

А коли пан Анджей вiдсахнувся, то i примхливий табурет поспiшив вислизнути з-пiд його сiдниць. Внаслiдок чого ротмiстр змахнув руками i гепнувся на пiдлогу.

– Шляк би трафив усю вашу сiмейку! – офiцер миттю схопився на ноги i заходився обтрушувати з себе потьоки смердючоi рiдини, остаточно звiрiючи i вже не добираючи слiв. – Ну, все, щеня! З мене досить! Сам напросився! Зараз я тебе вб’ю. Але помреш ти тiльки пiсля того, як розкажеш: де ви заховали потрiбну менi рiч i де шукати тричi прокляту вiдьму!

– Думав, пан, а то хам… – промовив цiлком серйозно хлопець.

 – Хоч i не годиться так гостей вiтати. Але ти той гiсть, що гiрше бусурмана. Давай, на двiр вийдемо. Там – зручнiше розмову продовжити. Не хочу закон гостинностi порушувати…

– Тут залишишся… Навiки… – скорiше прогарчав, нiж промовив Браницький, люто глипаючи очима. – Я ще вранцi знав, що нам не вдасться домовитися. Шкода, староi в хатi немае.