Тричі не вмирати. Спадок

– Ребекко, то ти? – перепитав голосно, намагаючись бодай-щось розгледiти в густiй пiтьмi, котра як навмисне ще бiльше згусла через наповзаючi на мiсяць хмари. – Одiзвись! Я тебе не бачу!

– То я… я… я… – трохи голоснiше долинуло у вiдповiдь з протилежного боку галявини, де мiж двох величезних букiв i, справдi, невиразно бiлiло щось, схоже на людську постать. Схоже, та не зовсiм. До того ж, було дивно: навiщо Ребекка кличе Тараса до себе, а сама, натомiсть, жодного кроку назустрiч не ступить? Нiяк не поеднуеться така поведiнка з переляком.

Якби вона в безпам’ятствi лежала на землi, тодi iнша рiч, але ж нi, – он рукою махае. І по iменi парубка нi разу не назвала!

– Сюди… ходи… ходи… – тонко i жалiбно вабив дiвочий голос, не змiнюючи iнтонацii, а дивне лiсове вiдлуння негайно пiдхоплювало i запопадливо повторювало кожне вимовлене слово.

– Ходи до мене… до мене… до мене…

– Знайшли дурня, перевертнi триклятi! – дедалi бiльше стверджуючись у пiдозрi, Куниця сплюнув, широко перехрестився i зажадав.

 – Або ти негайно скажеш, як тебе звати, або я йду геть!

Парубок вчасно пригадав те, що вiдомо кожнiй дитинi: нежить – нiколи i нi пiд якою личиною, не зможе обiзватися християнським iменем. Бо в тут ж мить спалахне i згорить на попiл. Старi люди присягали, що то найвiрнiший спосiб переконатися, хто перед тобою. Краще за свячену воду дiе.

І як тiльки-но промовив Куниця цi слова, лiс навколо зворохобився, загув, зашурхотiв i вибухнув диким реготом. А за мить, щось величезне, страшне, видиме лишень через те, що було ще чорнiше, анiж найнепрогляднiша пiтьма, зробило крок до нього, женучи попереду себе хвилю дикого, липкого жаху.

– Не смiй наближатися, нечиста сило! Зарубаю! – вiдчайдушно скрикнув хлопець i хрест-навхрест змахнув шаблею.

Вiдчуття зброi в руцi принесло полегшення. Проте, хоч паралiзуючий волю жах i розвiявся, неприемний холодок встиг боляче шкрябонути по серцю, змушуючи заколотитися в грудях голоснiше i швидше. Почувався, немов зненацька ткнувся обличчям в липке павутиння.

Не так щоб страшно, хоч i не без цього, бо не очiкувано, однак бiльш неприемно i гидко.

– Бу-у-у! – насмiшкувато завила темрява, а у верховiттi хтось важко заворушився, скидаючи на голову Тарасовi спорохнявiлу кору i дрiбне сухе гiлляччя. Потiм – зовсiм поруч розбилося протухле яйце i засмердiло так, що аж у носi закрутило.

– Он ви як?! – розлютився Куниця. – Жартувати зi мною надумали? Ну, то я вам, для початку молитву проголошу.