Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

– Чого розрепетувався? Не на Радi…

Решта запорожцiв з вiдiбраного особисто курiнним отаманом десятка озиралися не менше здивовано, але – мовчки. А хто б на iхньому мiсцi не здивувався? Одна справа – послухати розповiдь курiнного, про те що з ними характерник, i зовсiм iнша – в одну мить з передмiстя Сiчi потрапити в якусь хату. Але ж i Копито покликав з собою не просто завзятих рубак, а найвiдчайдушнiших шибайголiв на всьому Запорiжжi. Тих братчикiв, яким i чорт не сват. Котрi i в Трапезунд ходили, i на невiльницькому ринку Кафи бували, i каторгу турецьку не лише зовнi оглядали… Траплялося, що й не з власноi волi.

Так що за шаблi i пiстолi сiчовики вiд несподiванки схопилися, але i тiльки. Чекали наказу.

Розсудивши, що «не знаючи броду», нiчого наослiп пхатися в Михайлiвку, бо село, швидше за все, вже захоплене татарами, Тарас вирiшив зробити це потайки.

А куди можна без побоювання бути помiченими впертися такою юрбою? Вiрно – всередину якоiсь будiвлi. А що в селi досить просторе, щоб вмiстити гурт запорожцiв? Тiльки церква та корчма.

Але оскiльки новоспечений вiдьмак, пiсля розмови з отцем Никифором передбачав, що Господь може не схвалити такий панiбратський спосiб вiдвiдування храму, то про церкву навiть не помишляв.

Окрiм того, Куниця все ще не розiбрався зi своiми вмiннями, тож щоб не промахнутися, для кiнцевоi цiлi перемiщення варто було обрати мiсце, котре парубок добре знав не гiрше за власну хату. То ж, врештi-решт, запорожцi опинилися посеред розгромленоi татарами корчми.

Чому, до слова, невимовно зрадiли…

Адже таку вилазку не можна вважати походом, скорiше – вiдчайдушною витiвкою, забавою… Щоб розвiятися та завзяття молодецьке потiшити.

А тому i сухий закон тут недоречний. Отаман i Непийвода не боронили. У подiбних випадках кураж не менш важливий, нiж хоробрiсть. Та й не жовтодзьоби зiбралися, розумiння мають – зайвого не хильнуть. Так лише, душу покропити.

І поки Тарас з курiнним отаманом обережно визирали крiзь вiкна, решта запорожцiв, не забувши перехрестити чоло, рушили до шинкваса.

Спершу, правда, вiдрядивши Пилипа Бугая в сiни: дверi притримати, якщо хтось iз голомозих поткнеться всередину ранiше нiж треба. Козак був таким широким у плечах, що поки в сiнях стоятиме, то i крiзь вiдчиненi дверi нiхто не те що не зайде, а навiть зазирнути не зможе.

– Що там? – нетерпляче штовхнув молодого вiдьмака Непийвода, котрому спина Куницi теж затуляла вiконце. – Багато голомозих бачиш?

– Аж дивно, – розгублено вiдповiв той.