Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

Тiльки вже ти, Терентiю, доглядай за сиротою. У них весь рiд такий – на-вiжений. Не дарма люди подейкують, що прабаба Тарасова лiсовоi вiлою була. А нежить, хоч в який одяг не ряди, все одно не людина. Що значить – межi мiж добром i злом не вiдае. І так i сяк вчинити може, про громадське добро не пiклуючись, а лише власним думкам та бажанням пiдкоряючись.

– Нiчого, Андрiю. Не турбуйся, – заступився за Тараса Іван Непийвода. – На Низу той, хто про товариство не дбае, довго не живе. Занадто непридатнi за Днiпровими порогами землi для одинака… будь вiн хоч тричi вiдьмак i чаклун.

Це я до слова… А Тарас ваш, вiрнiше, вже наш – новик справний. Соромитися за нього не доведеться. Повiр менi. І не знаю, як там далi складеться, але навiть якщо вашого спасiння не брати до уваги, – то принаймнi одного небораку Куниця у смертi точно вiдборонив. І честь його на поругу не вiддав. Що для козака куди важливiше за життя!.. Ось так.

– Ну, то й добре. Я його батька, Тимофiя, поважав… – Кремiнь хотiв ще щось додати, але увiрвав сам себе: – О! Дивись, отамане, татарчук вже повертаеться.

Пора i тобi. Я хоч i не козак, а вiдаю, що негоже змушувати супротивника на герць чекати.

– Та голому зiбратися – тiльки пiдперезатися, – посмiхнувся курiнний отаман, повертаючись до запорожцiв. – Хлопцi, не сумуйте, я швидко. Але, як щось не так – Не-пийводу, як мене, слухайте. Іван серед вас найдосвiдченiший. А ти, Антипе, на рожен не лiзь. Втiм, не маленький, вчити не буду. Куницю бережiть. Йому важливу для Сiчi справу доручено.

Ну, начебто все сказав… Не поминайте лихом… І чого витрiщилися, мов на циганку?.. Пiдсобiть, псячi дiти! Я ж не молодик вже.

Козаки миттю висадили отамана на вiз, а на землю вiн зiстрибнув сам. Дещо важкувато. Як старий кiт, отяжiлий вiд сметани, але як i ранiше стрiмкий i небезпечний. А горобець, що нахабно дзьобае зернятка в метрi вiд його пазурiв, досi живий лише тому, що ситому i розiмлiлому на осоннi мисливцевi лiньки встати заради такоi жалюгiдноi здобичi.

– ? —

У рiдному селi Тарас знав кожен закуток, а тому не перенiсся просто до церкви, а вибрав мiсце поруч розлогого старого дуба на кладовищi. Про всяк випадок. Як то кажуть: «Не спитавши броду…»

Але татарин не збрехав. Бiля храму не було нiкого крiм тiтки Цилi, що без пам’ятi лежала обiч молодоi калини, котра казна-звiдки взялася тут, на церковному подвiр’i. А над нею, намагаючись привести жiнку до тями, упадав дядько Іцхак i… Ребекка.