Справа мертвого авіатора

– Тiла не оглядали?

– Оглядали, – вiн завагався, – але…

Мiра уважно подивилась на нього, Вiра схилила гарненьку голiвку на руку, якою сперлася на спинку стiльця.

– …до справи не долучили. Слiдчий, який веде справу, вирiшив, що висновку, який пiдтвердив наявнiсть отрути у келихах, цiлком достатньо для обвинувачення.

Тарас Адамович вiдставив чашку.

– Цiкаво… – протягнув вiн.

Гарний приклад для суперечки з нею. Що робити, коли iнших доказiв, окрiм свiдчень очевидцiв, немае? Що б запропонувала вона, учениця Ганса Гросса?

– То що ми робитимемо? – запитала Мiра.

– Спробуемо знайти бiльше свiдкiв, – усмiхнувся Тарас Адамович.

– Але де?

– На похоронi, звiсно.

VI. Свiдок доброi слави

Вiн пам’ятав похорон штабскапiтана Нестерова. Газети публiкували подробицi його смертi та оголошення про панахиду. Тодi було лiто – та його частина, яку Тарас Адамович любив найбiльше – фiнальний акорд, який потiм поволi зливаеться з осiнньою мелодiею.

Колишнiй слiдчий ховався вiд серпневоi спеки у затiнку на верандi, готував варення. Здаеться, грушеве, адже помiж його яблунь, ближче до паркану, сховалися двi тендiтнi грушки, що кiлька рокiв тому почали давати плоди. Мало хто мiг розповiсти, як саме загинув пiлот, однак усi знали напевно – героiчно.

Похнюплену зграйку хлопчакiв, якi зiбралися на подвiр’i, не тiшили навiть ласощi господаря – надто великим було iхне горе. Тарас Адамович обвiв зацiкавленим поглядом гостей, почастував шматками пирога, запропонував чай.

Присутнi iнодi кидали короткi реплiки й знову стискали вуста. Вiн спiвчутливо позирав на них, хоч i не мiг до кiнця збагнути, що саме вони вiдчувають. Тарас Адамович Галушко не мав кумирiв, якi раптово загинули. Власне, живих теж не мав.

Урештi пирiг та чай усе ж таки привели iх до тями – хлопчаки почали оповiдати йому подробицi похорону, бо ж вiн сам зiзнався, що був присутнiм лише на панахидi. Не те щоб йому справдi було цiкаво, але вiн не наважувався переривати сумних промовцiв.

– Близько десятоi години надворi вже була справжня юрма.

– Ранiше! – зауважив Федiр, який був не iз сусiдських дiтлахiв i хтозна, як прибився до iхнього гурту, – я йшов iз Панькiвськоi десь о восьмiй, уже було не проштовхнутися.

– Купа людей зiбралася бiля собору…

Панахиду по Петру Нестерову вiдправили у Микiльському вiйськовому соборi, на якiй був присутнiй увесь генералiтет.