Справа мертвого авіатора

Вiн сказав зовсiм не те, на що вона очiкувала.

– Отже, колишнiй слiдчий? І навiщо йому це розслiдування? Хоча – байдуже. Перекажiть йому, що якщо знадобляться моi свiдчення – я завжди на аеродромi.

– Хiба ви не повиннi повернутися до Ескадри? – запитала Мiра.

– Я? Аж нiяк.

– Чи в школу для пiлотiв?

– Гатчинським iнструктором я перестав бути давно, досить давно.

У розмову раптом втрутився Менчиць:

– Я перекажу вашi слова Тарасу Адамовичу, впевнений, вiн буде вдячний вам за допомогу.

Горенко коротко попрощався з ними.

Менчиць допомiг дiвчинi пiднятися схiдцями екiпажу, що чекав на них бiля самоi брами кладовища. Сiв поруч та запитав:

– Мiро, ви справдi не зрозумiли, чому штабскапiтан не летить до Вiнницi?

– Тобто?

– У нього протез замiсть правоi ноги. Ви не помiтили? – тихо запитав Менчиць.

Знову згадалася ворожка з iсторii Вiри, червоне яблуко. Може, i iй варто тримати при собi яблука, щоб кидати iх пiд ноги усiм таемничим спiврозмовникам?

А вона не могла згадати нiчого, окрiм шкiряного ремiнця годинника на його руцi та реплiки: «Гатчинським iнструктором я перестав бути давно».

Отримати поранення пiд час бойового вильоту нескладно, зовсiм нескладно.

VIII. Храм киiвськоi богинi удачi

Кость заскочив у хвiртку задовго до дев’ятоi ранку. Гучно хряснув нею та прорипiв усипаною снiгом стежкою до сходинок на веранду. Господар вирiс бiля дверей, здивувавши розносника газет. Хлопець думав лишити газети на лавцi, натомiсть простягнув iх у руки отримувача, якого тривожнi передранiшнi сни збудили ще вдосвiта, змусили сновигати кiмнатами, гортати папери i згадувати почуте.

Вiн змолов каву ще до приходу Костя, насипав ii у джезву i вже хотiв заливати водою, аж раптом вiдволiкся. Коли ж його постiйний кур’ер увiйшов до саду, Тарас Адамович твердо вирiшив – спочатку кава, потiм клопоти.

Клопотiв було чимало – навiть не зграя, вiйсько. На чолi вiйська поважно крокував дiйсний статський радник, помiчник начальника розшуковоi частини – пан Фогль.

Кость простягнув йому газету, хитро примружився i дiстав iз сумки акуратний чотирикутник. Лист? Але ж хлопець не розносить йому пошту, самi газети.

Вiн неквапом узяв iз рук хлопчини конверт, питально звiв обидвi брови.

– Просили передати пановi Галушку.

– Гм, – Тарас Адамович очiкував детальнiших пояснень.

– Не можу назвати iменi, пане. Але повiрте – я б не принiс вам листа, якби там було щось лихе.