18+: Парафрази й переклади. Книга 2

Жiнки, чоловiки, тварини, квiти —

Усi – тебе не можуть не любити!

Ну як когось любити, окрiм тебе?

– І окрiм тебе, окрiм тебе, Суламiф!

За тебе я довiчно вдячний небу!

Тебе я вранцi дивом застерiг…

– Ти руку лиш поклав на мою на руку,

І серцем я вiдчула нашу злуку.

– Пiд сукнею тонкою твое тiло

Тодi побачив… Вражений завмер…

– Вiд слiв твоiх, мiй царю, я тремтiла…

Кипiла кров, немов пiд сонцем мед…

Вони про час обое забували,

Любилися, кохалися, кохали…

Здивованi, що мiсяць закотився,

І пiдглядае вранiшня зоря.

Заходить день i час не зупинився…

Вуста ще спраглi, а серця горять.

– Ти знав жiнок, дiвиць, коханок нiжних,

Я певна, що найкращих, найгарнiших…

Соромлюсь я себе просту, невчену…

Вустами цар ii вуста заткав:

– Ти е цариця, Суламiф, для мене,

Тебе, немов перлину, я надбав.

З морських глибин… Окрасо мого ложа,

Людина за свiй вiк любити може

І тисячу разiв… Людина любить,

Повiр менi, кохана, тiльки раз.

А ще облудна думка та, що люди

Всi люблять всiх. Але не напоказ

Господь лиш двом кохання посилае

У винограднику… той ранок… як згадаю…

Коли на свiжiм килимi зеленiм

Пiд кедрами менi ти вiддалась,

Бог милостивим був в ту мить до мене —

Моя едина мiж людей знайшлась…

– Я знаю, всi жiнки тебе любили.

У вiсiм лiт на своi очi зрiла

Великий караван. Цариця Савська.

Верблюди, череда iз колiсниць.

Ти, царю, довгий час iз нею знався,

Про неi ходить стiльки небилиць.

Скажи, вона у свiтi найгарнiша?

Чи справедлива мудрiсть ii рiшень?

– Цариця Савська – жiнка дивовижна…

Такi у пам’ятi лишають слiд. —

Цар подивився на кохану нiжно. —

Тодi було iй повних сорок лiт.

Царицю добре вчили чаклувати —

Щоб вмiла з тiла рихлiсть прибирати,

Тому була стрункою, наче юнка,

Творила iз обличчям чудеса,

Для цього готувала рiзнi трунки…

Їi краса – була страшна краса.

Хоч мудрiстю умiла козириться,

Дрiбна була та мудрiсть у царицi.

Балкiс хотiла мною володiти,

Бо влада то е ключ до вищих благ.

Їi мета проста – цариця свiту,

Та як не намагалась – не змогла.

Вона менi загадок загадала,

Як за для жiнки, то, повiр, чимало.

Прийшло на ум iй отаке вчинити:

Менi прислала хлопцiв i дiвчат,

А вiк такий, що важко розрiзнити,

Вiдомо лиш, що iх по п’ятдесят.

– Я певна, царю, ти не помилився…

– Я так зробив, що кожен з них умився.