Пустоцвiт

Затягнутий у вузький однострiй, що незграбно сидiв на надзвичайно худому згорбленому тiльцi, хлопчик з надiею глянув на суворого вчителя й, утративши терпець, почав благати:

– Вибачте, гере Хосманне, я сьогоднi не снiдав, тому не можу розв'язати завдання…

Вiд голоду у Карла-Петера-Ульрiха в головi i справдi паморочилося, однак майбутнiй ректор Кiльського унiверситету не побажав узяти до уваги слова вихованця.

– Та це ж просто нiсенiтниця якась, що ви таке верзете?! – скипiв пастор. – Як можна вигадати бiльш безглуздий привiд, щоб уникати занять?! Я дивлюсь, ви просто не бажаете думати!!! Я розумiю, якби у вас була мiгрень… але ви ж не в тiм вiцi, щоб страждати вiд цiеi недуги!.

.

– Але гере Хосманне, я ж i справдi нiчого не iв! Я запiзно прокинувся, спiзнився до снiданку! – i маля гiрко розридалося, розмазуючи сльози по блiдому, виснаженому, хворобливого вигляду обличчю.

Пастор був здивований: як можна не нагодувати дитину, навiть якщо вона запiзно прокинулася?! А може, герцог все ж таки вигадуе привiд, аби тiльки ухилитися вiд занять?

Втiм, не схоже, не схоже…

Хосманн пошукав по кишенях, вийняв звiдти невелике яблуко й подав вихованцевi:

– Що ж, гере Петере, пригощайтеся, якщо так.

Хлопчик миттю схопив яблуко, уп'явся зубами в м'яку ароматну плоть i миттю вiдкусив чи не чверть плода.

– Ймовiрно, нам доведеться зробити невелику перерву, – замислено мовив пастор, спостерiгаючи за вихованцем. – Отже, для початку витрiть сльози, з'iжте яблуко, а потiм продовжимо нашi заняття…

– Звiсно, пане вчителю, з радiстю! – весело вiдгукнувся юний герцог, з апетитом уминаючи яблуко.

Пiсля математики була стройова пiдготовка. Протягом години Петера ганяли по плацу. Оскiльки герцог був найменшеньким солдатом не тiльки за вiком, але й за зростом, до того ж ходив у незручних височенних (набагато вище колiн!) чоботях, якi зовсiм не давали ногам згинатися, вiн постiйно збивався з кроку, що призвело до покарання: час муштри було продовжено на цiлу годину…

Тому Карл-Петер-Ульрiх знов запiзнився в iдальню!!! Вiн прибiг саме в той момент, коли вже збирали брудний посуд.

Жалiсливий кухар-iталiець винiс Петеру невелику булочку, що залишилася вiд снiданку. Хлопчик ледь устиг запхати ii в кишеню мундира, як у примiщення увiйшов його гувернер Брюммер. Дитинка сполотнiла як крейда, мiцно замружилася й лише повторювала про себе подумки: «Тiльки б нiчого не помiтив!.. Господи, тiльки б не помiтив!..