Пустоцвiт

»

Захоплений декларуванням докорiв гувернер дiйсно не помiтив нi особливоi блiдостi обличчя переляканого хлопчиська, анi вiдстовбурченоi булочкою кишенi.

– А-а-а, он ви де, мерзенне хлопчисько! Менi вже доповiли, що ви двiчi спiзнилися в iдальню, – хижо насупивши брови, почав Брюммер. – Ну що ж, якщо не хочете iсти, я можу позбавити вас заразом i обiду. Повiрте, менi це не важко, зате наступного разу ви будете пунктуальним, як i належить справжньому солдатовi. А взагалi, вас варто би поставити колiньми на горох – але боюся, ви його з'iсте пiд час покарання…

Гувернер розреготався власному жарту (як йому здалося, надзвичайно вдалому!), а горопашний Карл-Петер-Ульрiх сполотнiв вже до повноi синяви.

– Втiм, я сьогоднi в доброму гуморi, тож нiякi вашi дурнуватi витiвки не зiпсують менi настрою. Прощаю вам неслухнянiсть… – i з поважним виглядом задерши пальця до стелi, гувернер довершив фразу урочистим тоном: —…а також скасовую заняття з географii у зв'язку з одержанням вами, мiй герцог, звання сержанта голштинськой гвардii!

Хлопчик уже розкрив рота, щоб розсипатися в подяках, однак гувернер одразу додав нiбито похапцем:

– До речi, вiдтепер у вашi обов'язки входитиме й вартова служба.

– Але ж гер Брюммер… а як же скрипка?! – здивовано мовив Петер.

– Мовчати!!! – гаркнув гувернер, що моментально змiнив милiсть на гнiв. – І марш на французьку, чи тобi ще особливе запрошення необхiдно?!

Не ризикнувши й надалi випробовувати терпiння наставника, хлопчик кинувся на черговий урок.

Перед ним був довжелезний коридор, доводилося бiгти, а це було жахливо незручно через височеннi чоботи…

– Не бiжи, йди спокiйно. Але ще раз спiзнишся кудись – залишишся без обiду, так i знай! – почув Петер навздогiн знущальне наставляння Брюммера.

Урок французькоi пройшов набагато успiшнiше математики: адже в кишенi була заповiтна булочка, вiд якоi юний герцог потихеньку вiдривав крихти й непомiтно вiдправляв до рота. Потроху настрiй покращився…

Незабаром Карловi-Петеру-Ульрiху довелося пiзнати всi принади вартовоi служби.

Вiн стояв струнко бiля дверей парадноi зали палацу з оголеною шпагою в руцi, затерплi ноги жахливо скнiли, i единою думкою, що безупинно крутилась у головi, була розпачлива фраза: «Ну, коли ж мене змiнять?!»

Втiм, неборака думав не тiльки про це… Його частенько ставили на чергування в обiдню пору, коли за дверима зали його батько бенкетував зi старшими офiцерами.