Пустоцвiт

Три чвертi Європи стануть нашими – i все це проти Пруссii й Францii, он воно як!..

Втiм, Їi Імператорська Величнiсть уже не слухала царедворця, що схибив. Вона була ображена в найкращих почуттях, бо як нiхто знала, що племiнник ii Петро Федорович, при iншому збiгу обставин, мiг би стати видатним ученим або математиком. А тут – «вiддати в заручницi»!..

Государиня також була розсерджена на слова канцлера, оскiльки почасти вони вiдповiдали гiркiй iстинi. Як не намагалася iмператриця змiнити племiнника, однак Петро Федорович своiми витiвками й зухвалiстю справляв не надто приемне враження.

Єлизавета Петрiвна жалiла його, тому що знала, у яких скотських умовах виховувався неборака… І от перед нею вiдкрилася цiлком очевидна iстина: щоб усталити становище Петрушеньки при дворi, самих лише добрих намiрiв (навiть якщо намiри цi виходили вiд самоi iмператрицi!) виявилося геть недостатньо. І що ж його робити?!

– Геть пiшов!!! Геть!!! – крикнула iмператриця, побачивши, що канцлер досi тупцюе у дверях Малого кабiнету.

Спересердя государиня з такою силою грюкнула стиснутим кулачком по столику з розкиданими листами, що прекрасний смарагд у ii перснi трiснув. Однак розгнiвана Єлизавета Петрiвна навiть не помiтила цього.

Засмучений канцлер вийшов, занурений у дилему: вiрити пiсля всього що сталося в дурнi прикмети (на кшталт пропущених помилково дверей Малого кабiнету) або все-таки не вiрити?! В iмператрицi ж розiгралася мiгрень, тому вона змушена була пiти до опочивальнi.

Запрошений лейб-медик пустив iй кров i дав заспокiйливу пiгулку. Государинi стало краще, i вона заснула.

Пробудилася Єлизавета Петрiвна пiзно. Пiсля вчорашньоi напруженоi бесiди з канцлером самопочуття було не надто гарним, до всього вона нарештi помiтила зiпсований дорогоцiнний камiнчик в улюбленому перснi… Не дивно, що вставати государиня не побажала, тiльки наказала палацовому карлику запросити в опочивальню Олексiя Розума.

– Чого бажае моя панночка? Може, розпорядитися щодо кофею? – заклопотано поцiкавився вiн, вiдданими очима впившись у Єлизавету Петрiвну.

– Не хочу я кофею, взагалi нiчого не хочу! Посидь зi мною, Олесько: зле менi, не дай Боже мiгрень знов розiграеться, – зiтхнула вона, одразу ж вiдчувши себе поруч iз турботливим фаворитом маленькою беззахисною дiвчинкою. Що не кажи, а почуття вкрай приемне!

– Не бiйся, моя дорогоцiнна панночко, не повернеться мiгрень.