В неділю рано зілля копала

Вiдтак, схиливши голову низько над скрипкою, неначе учув там в нiй для себе потайний окремий голос з ii наказуючого нутра, i – заграв.

Сипав жалем.

Плакали скрипки, дзвенiли цимбали, дрижали сопiлки, а над всiма царювала одна-однiська струнка Андронатовоi скрипки. О, та скрипка! Зойком кидалася, голосом блукаючи, сумом розливалася, мiж циганiв рвалася, а про Мавру, Раду все оповiдала.

І знов жаль…

Мов нiжна бджiлка жалiлася, дрижала. Металася, впивалася, викликувала тугу зi смутком i розпливалася горем.

Андронатi грав дойну.

– Мавро! – кричав розпучливо вiд часу до часу, не тямлячнсь з дикого жалю та притупуючи ногою. – Мавро! – вiн грав, колихаючися всiм тiлом, мов божевiльний. – Мавро! Твiй батько грае… Андронатi грае впослiдне для тебе мiж циганами; завтра, може, його вже не почуеш! Мавро!

Раду лежав, обернений лицем до землi, i вiддався лиш одному почуттю. Зрадила його. Зрадила, i вiн не дiткнеться ii бiльше, хiба що по-злому. Уб’е. Інакше вiн не годен по своiй вдачi.

Не годен. Не годен. Голос скрипки вчепився, здавалося, лиш його одного болем розритоi i пiмстою спрагненоi душi, i, мов та оса, все наново впивався в неi, роз’ятрював. «Бiлу дитину привела, чужого чоловiка, чужого мужчини». Зойком трiпоталася скрипка, жалiли цимбали: «чужинця якогось…» І вiн в тих думках i з тим почуттям жалю i завистi сходив неначе з розуму. «Бiлу якусь дитину… в третiм роцi подружжя з ним… Мавро! Будь проклята за твою зраду, все горе на твою голову!»

Мiсяць загорiв вповнi з-за високоi залiсненоi гори i не рушався з мiсця.

– Раду! – нiби добився нараз голос Маври до його, i скрипка Андронатi опинилася розтрiскана коло його голови. – Раду! – Вiн стрепенувся, а Андронатi повалився обiч його на землю.

– Мавро, Ма-в-ро! Ми прощаемо тебе навiки на… вiки, – стогнав, а по довгiй хвилi мовчанки просив: – Спiть, люди, спiть. Оцю нiч ще переспiть коло неi, а завтра зробите, хто з вас хоче, самi з нею кiнець. Хто забрав червiнцi, най бере i ii душу або й ii саму.

Чи не так, Раду?

– Так, – вiдчувся сухо голос старшини.

– А вiдтак назад до пусти – широкоi, безмежноi пусти.

– Ух-га, пуста! Ух-га! – ухкав диким голосом музика. – А сьогоднi ще спiть. І з вами всiма старий Андронатi. – І сiвши, пiдiбгав ноги пiд себе, зарив пальцi в волосся, заридав гiрко. Мусив з своею Маврою розлучатися, виходу не було. Кара за зраду, особливо ж у жiнок, а тим бiльше у жiнок старшин, мусила завше вiдбуватися.