В неділю рано зілля копала

Раду лежав на землi, пiдперши голову на лiкоть, i, затявшись, не обзивався, мов був сам один-однiський на мiсцi.

Вiн вихилив перший раз по раз горiвки, поданоi йому Андронатi з срiбного малого пугарика[5 - Пугарик – чарочка.] що переходив з родини в родину, як рiч незвичайно почитувана, i задумався тепер над Маврою. Був як не при умi. Що йому тепер з неi? Їi серце брехливе. Як ii брав… впевняла, що любила, а пiзнiше зрадила його… Та ще й поза громадою. І вже вiн догадуеться з ким… Там, в малiм угорськiм мiстi, недалеко пусти, куди вони часом заходили… i де часто ii батько скрипкою грошi заробляв, а вона ворожила i спiвала до скрипки, а часом i гуляла… Там був один молодий боярин, що за циганську музику грубi грошi сипав… а часом з другими на конi… попри iх шатра вихром в пусту гнав.

З ним. Та вiн вже про неi не стоiть. Нехай, що вона й гарна, нехай, що найлiпше вмiе ворожити – хоча така молода – хоча й дочка славного мiж циганами Андронатi – йому вона вже не жiнка. Кинув червоними золотими межи своi люди, нехай зроблять з нею, що схотять. Уб’ють або викинуть десь. Йому байдуже. Щоб лиш пiмста була, щоб з очей пiшла. Жива чи мертва – байдуже. Інакше – до доброго мiж ними не прийде. А через неi вiн свою громаду не кине… щоб ii не бачити. Значить, вона мусить йому з очей уступитися. Яким способом?.. Все одно. Вона йому вже байдужа. Хiба б… щоб ii ще бив… а впрочiм, вона йому байдужа…

Байдужа? При тiй думцi його похмурий погляд, мов злодiй, нечайно закрався на шатро, де була виновниця, i проникливе впивався в нього.

Байдужа?

Проклята! Зрадила. Його зрадила. Першого старшину мiж циганськими громадами зрадила.

Вкруг нього люди пили i гомонiли. Про Мавру заедно i про нього. То едналися в поглядах, то сперечалися. Тут i там мiшалися i жiнки. Вiн мусив з ними пити, хоча в його душi щось гiрке горiло, мов руда висохла смереччина, що, докидувана в огонь, трiщала…

Так i в його грудях горiло. Але при всiм мусив бути.

Востанне мусив все зробити.

Для себе, для людей i Андронатi, якого люди дуже шанували.

Нараз рух.

Андронатi впослiдне iде кругом i частуе трунком, розливае, не щадить нi краплi, майже кождому переливае – а вiдтак притягае скрипку.

Врештi стае на ноги.

– Люди! – гукнув. – Цимбали, сопiвки в руки, а хто зо мною, то i скрипку. Мавро! – звернувся до шатра, де була дочка. – Мавро! прощайся з Раду. Завтра о тiй порi не будеш нашою, – i потягнув смиком.