В неділю рано зілля копала

Чи се заповiт, що i його судьба така туманна колись жде?

Сонце от вже туй-туй[6 - Туй-туй – ось-ось.] зiйде, туй-туй розжеврiеться, а туман не уступае.

Нараз… що се?

З противноi гори, вiддiленоi вiд нього лиш невеликою долиною, обзиваеться голос трембiти.

Так зрання?

Так. Се справдi голос гiрськоi трембiти, яка щось заповiдае сумно i протяжно, мов виразний жаль. Андронатi здаеться, що ii голос всiм своiм смутком звалюеться на нього. Вокруги тихо – жодна деревина не рушить вiтами, а голос трембiти заедно iшов верхами.

Андронатi не здержався i сплакав при звуках сеi трембiти. Недобре вiщував сей шум трембiти поранком. Андронатi глянув на сонце. А воно вже висувалося з-за якоiсь гори, жеврiючи кров’ю, пишне, ослiплююче. Туман в долинi рiдшав. Тодi вiн встав i спустився в долину. В долину, ще вдруге подався, до гори. Там, не надто високо на горi, стояло пишне обiйстя, що вже своiм видом зраджувало багатство. Вокруг нього, як i досi лiсом, все ще сон. Тодi вiн приступив нечутним кроком до призьби i поклав на неi обережно бiлого сплячого внука.

Сам оглянувся.

Чи в добру годину поклав хлопця? Не знати.

Господи боже, дай, щоб в добру…

А далi… чи об’явить що долю дитини?

Нiщо не вiдповiло на його думку. Вокруги тихо i тихо. Нi шелесту, нi руху, нi шуму. Сказано, сам сон ще дихав. Поранковi тумани здiймалися знiжна вгору i все перед його оком закрили.

Коли вернув назад на свою дорогу, стрiнув на стежцi якогось чабана.

– Чому ще перед сходом сонця десь трембiта обзивалася? І не то, щоб обзивалася, а ридала…

– Мабуть, якийсь багач помер. Бiдний не мае овець i полонин, то за ним не буде трембiта жалiти, – вiдповiв чабан коротко i почав окриленим кроком спускатися з гори.

– Го-ов!! – задержав його ще на хвилину Андронатi, вiдiйшовши вже кiлька крокiв. Чабан станув неохоче:

– Чого вам?

– Чие се обiйстя… он то на невисокiй тiй горi, з стогами сiна близько хати? – спитав, указуючи на газдiвство, де зоставив внука.

– Се… першого багача в нашiм селi. Не знаете?

– Нi. Я чужий.

– Михайла Дончука… – додав ще чабан.

– А дiти мае?

– Анi одного. Та зате сотки овець i стадо коней. Там… – i, не доповiвши словом в поспiху почате речення, чабан зробив лиш рукою рух, що «в багача гаразд неабиякий…», i зник межи деревами.

Пiшов i Андронатi, не оглядаючись бiльше, утерши сльозу з очей, що насилу втиснулася в очi.