В неділю рано зілля копала

Ішов морем живичного запаху, що розходився тут чистим ранiшнiм воздухом. Смереки наче злiнивiли в нiм, наче з сонливостi всякий рух забули.

Десь високо пiд небом кружляли самiтно плавким летом тут i там два хижуни роззираючися з висоти за здобиччю на днину.

Опинившися на хребтi гори, з якоi побачив угорську границю, згадав Андронатi тепер i покиненi своi шатра.

Що там дiялося?

Доброго, певно, нiчого.

Бачив в душi лють Раду.

Без бiйки або, може, i убивства, певно, не обiйшлося. А може, за всiх вiдпокутуе жiнка.

Але нi. Їi всi бояться. Вона страшна, могуча з своею силою чарiв. А потiм i тим, що з жiнок в iх громадi вона вiком найстарша, i через те забезпечена вiд всяких нападiв ушануванням, яке вiддаеться циганами в кождiй громадi найстаршiй жiнцi. Раду, певно, також, хоча i який мстивий та скорий в учинках, не посмiе iй заподiяти лиха. Але, може, товариш його потерпiв, як повернув у шатро мiж сплячих i збудив його. Йому одному Раду не все довiряв, закидуючи, що вiн не Раду, а його, бiдного музиканта, вважав за старшину.

Та будь-що-будь, добре, що вже Мавра вирвана з його рук. Хоч i яка ii дальша доля мiж чужими жде, особливо спочатку, то хоч остане при життi, не стане калiкою. А дитина ii також, будь ii батько i не циганом, не буде вбита, мов звiрина. Знайдуть добрi люди, змилосердяться, i нi мати, нi син не загинуть мiж ними. А з часом, якщо вiн, Андронатi, не загине… вiднайде iх, i вони прилучаться до iншоi громади. До того часу i лють Раду остигне.

Бiдна Мавро! Яке буде твое пробудження в лiсi пiд смерекою?

«Мавро!» – кричала з болю душа, ридало серце батькове, i знов сльози залляли його вид. Ішов далi майже навпомацки. Нiколи такого гiркого жалю не зазнавав ще в своiм життi, як сими днями. Волiла би була вона малою вмерти, як в найкращих лiтах от таким способом осиротiти, змарнуватися. «Через що?» – крикнув розпучливо, ударивши так само з дикого жалю в долонi.

Коли взяв ii грiх в своi сiтi?

Вона ж не смiла чужого чоловiка i рукою дiткнутися, а вона грiшна… Господи боже!.

. Та ба! вiн вже знае коли; тодi, як стала ходити мiж пани ворожити, i за його, Андронатi, скрипкою смутнi пiснi спiвати, а йому, Раду, ненаситному на грошi, зносити вiд панiв за ворожбу i спiв золото. Тодi знайшовся вовк на ii красу i молодiсть – до чого дiйшло.

А вiн, бiдолашний? Куди йому вертати? Хiба пiде просто до пусти i прилучиться там до якоi громади, прикликавши до себе й жiнку. Так. Інакше нi.