В неділю рано зілля копала

А колись… за кiлька рокiв, може, примандруе знов в оцi околицi i погляне, як живеться внуковi в багача. За кiлька рокiв… а до того часу нехай мае його господь в своiй опiцi. Його i Мавру.

Довго, довго дивився ще музика бистрим оком по верхах залiснених гiр, що мов з поранкових мряк поволi роздягалися, висуваючи один хребет по другiм проти сонця, що, зiйшовши на сходi, жеврiло свiтлом, ослiплюючи око.

Коли Мавра пробудилася рано, побачила над собою, замiсть закуреного i лахмануватого шатра, зеленi вiти смереки i опам’яталася, що вона в лiсi.

В першiй хвилi не знала, що думати, побачивши себе самою, без своiх людей, без Раду, без матерi, батька, що досi не вiдступали вiд неi.

Почала кликати.

Але слабий ii голос розходився лише слабим вiдгомоном по лiсi i не прикликував нiкого.

Лежала якийсь час, вижидаючи матерi, i надслухувала.

Не йшла мати?

Нiхто не приходив.

Округ неi тишина i лиш широкий крилатий шум лiсу гойдався живичним воздухом та десь-не-десь зачувався Шелест вивiрки, що дряпалася блискавкою по смереках.

Тут i там зазирало сонечко золотим сяевом крiзь смерекове галуззя – i десь знов недалеко шумiла рiка, а враз з тим шумом розходився i гук млина.

Отже, вона десь недалеко якогось млина.

Однак чому вона тут сама? Де дiлася ii мати? Де дiлися вже шатра? Чому вокруг неi не чути гомону ii людей, не чути нi голосу батька, нi лайки i приказiв Раду, нi дзвонення мiдяних кiтлiв, як iх направляли, нiчого. Чому се все так? Лиш тишина i тишина, i вона ось тут сама.

Що таке сталося?

Чи вона покинена? О господи боже!

Як се могло статися? Покинена й матiр’ю?

– Мамо, мамо! – почала з гарячковим переляком кликати, а ii волосся пiдносилося дубом. Справдi вона покинена? – Мамо! – крикнула з невимовним перестрахом i почала плакати. Плачучи вголос, мов мала дитина, кликала то матiр, то батька наперемiну. А не дiждавшися нi батька, нi матерi, змiнилася раптом, мов очi в ii душi створились. – Се Раду робота, – заплакала вона з неописаним жалем.

Вiн ii викинув з свого шатра i поiхав. Забрав всiх, батька i матiр, забрав своiх людей i, як той вiтер, своiм звичаем вночi втiк. Се Раду робота. Вiн обiцяв помститися за «зраду», за «бiлу» дитину. І зробив, як сказав. – О-о-о! – заридала бiдна вголос, заривши з розпуки пальцi в волосся, i аж заносилася з плачу.

Нараз перестала.

Блискавкою пригадалася iй ii дитина, i вона вмовкла. Пiднявшися насилу, почала шукати около себе. Дитини не було.