В неділю рано зілля копала

Був збиток всiх ii речей, найменшi ii дрiбнички, але дитини не було. Напiвзiмлiла з остраху, повалилася назад. Тепер зрозумiла. Було, як вгадала вiдразу. Раду викинув ii – i, забравши всiх разом з дитиною i родичами, вiд’iхав потайки вночi.

Почала кричати, кликати. Всiх людей, яких лиш знала. Кликала по iменi. Межи тим заедно i батька, i матiр, ба навiть i самого Раду. Та дарма. Нiхто не з’являвся.

Округ неi повторялося одне i те саме. Шум сосен, тишина, самiтнiсть, – а бiльше нiщо. Нiхто i нiщо.

На ii чолi виступають великi краплi поту.

А ii голову пронизала, як перше, одна страшна гадка. Тато, мама, Раду i всi покинули ii за «зраду», за ii «бiлу» дитину. Покинули. Мов оце лахмiття, що обтулювало ii, викинули з-помiж себе i забралися. Заридала страшно вголос. Тепер вже все зрозумiла i вiддалася нечуванiй розпуцi. Та тут же знов схаменулася. Але – дитина!.. Господи, боже милосердний, добрий, де дитина? Забрали? Вкрали? Убили? Що з ii дитиною зробили? З ii дорогою дитиною?

Наново вибухла плачем.

Всею душею, всiм тiлом ридала.

Що тепер буде? Де ii дитина? І в сотний раз перебирае клунки обiч себе, оглядаеться круг себе, шукае дитини – i нема ii. Не може ii нiде знайти. Не поможе iй вже плач, не поможе ридання, нiщо вже не поможе. Треба iнакше шукати.

– О, се ти, Раду, зробив! – кличе вона, пiдносячи тонкi своi руки розпучливо вгору. – Се ти! Обiцяв убити, як собаку – i убив. Але було вже i Мавру з дитиною убити. А то… – тут вона вривае раптом i знов впадае в розпуку. Рие в волоссi руками, б’еться по грудях, термосить одiж на собi… перестае, надслухуе, i знову нова розпука, знов те саме, але – все дарма.

Дитини нема.

Округ неi лиш порозкидане, порозриване ii лахмiття, густий лiс i шум дерев.

Ослабши з ридання i розпуки, вона лягла i вмовкла. По ii блiдiм худiм лицi з-пiд затулених повiк сунуться гарячi сльози…

От i по всьому. Як обiцяв помститися, так i зробив. Дитину вбив, ii покинули, i мусить умерти. Сили встати i пiти за ними в неi нема, тож мусить тут лежати i умирати або ждати, аж надiйде, може, хто лiсом.

Може, ще з ii людей хто. Може, iх силомiць вигнали з села… i вони лиш поки що зоставили ii тут, а пiзнiше прийдуть І знов заберуть.

Може… Але дитина? Дитина належить до неi.

Вона лежить i слухае…

Округи тихо-тихесенько, лиш лiсовий шелест.

Десь нiби гуркае недалеко млинське колесо… шумить якась рiка… але Господь знае, де те. Господь знае, де ще люди.

Вона починае знов плакати, знов кликати.