В неділю рано зілля копала

Господи, змилосердися лиш над нею та дай добру долю!

Їй iнодi лячно за долю тоi дитини, над якою дрижить, i на яку молодi люди чигають, мов справдiшнi хижуни. Вона бачить, як вони за нею спозирають, бiгають, окружаючи ii зразу здалека, мов тi рабiвники[9 - Рабiвники – грабiжники.]. А е мiж ними й гарнi, е й багачi, та Іваниха жде все ще на щось лiпше, гiднiше. Сама вже не знае, на кого ще жде, i через те заховуе ii iнстинктивно для якогось нiби ангела-царевича, що мае ще десь-звiдкись прибути i забрати ii вiд матерi пiд свою щиру опiку.

Звiдки мав би вiн прибути?

Не знае.

Їi серце ще не вiщуе.

З долу, з ii села – нi. Бо тут в долинi вона знае вже всiх. Вже й кiлька разiв старостiв виправляла. Не до вподоби були iм. Нi матерi, нi доньцi. Але, може, он там з-за тоi гори, куди ховаеться рiка, потужнiвши… то, може, i сплавами вiн колись над’iде.

Може…

Тому треба стерегти та доглядати Тетянку, щоб не подалася за нерiвною собi парою.

Доглядае i пестить Іваниха Дубиха дiвчину, дрижить i молиться о добру долю для неi.

Вона прийде.

Тетянка добра, милосердна i робуча – чому б i не надiлив ii за те господь доброю долею?

Для добрих злоi нема.

Живе Тетяна спокiйно в матерi, мов цвiтка в зiльнику. Не бачить i не чуе багато. Особливо ж не бачить нiколи лиха. Не бачить навiть краси своеi, що всiх, мов те сонце слiпить; хiба як над чистою водою похилиться – побачить себе. А там…

Сказано – не бачить i не чуе нiкого.

В село до дiвчат-ровесниць мати лиш рiдко коли пускае. Вони – вiддалiк вiд ii обiйстя i млина, i iй лячно про неi. Одну ii лиш мае, як одну душу, одне серце в грудях, тому всього боiться. Хто богом суджений, сам навернеться до млина. Вiн пишним гуком своiм не одного приводить. Вiн як окремий який свiт, – а Тетянка його бояриня. Хто б не зацiкавився нею, не поглянув на неi?

Лиш одного не спиняе тепер мати Тетянi. В однiм не стiсняе ii нiколи.

Ідучи вгору лiсом, спiвае Тетянка повною груддю, нiби вiддае, що в душi дзвенить. Воно ясне, сильне, природне i чисте. Сказано – краса з першоi, божеськоi руки.

Іде вона по бiлiй вузькiй стежчинi все вгору, тут i там схиляючись за тужливо похиленим дзвiнком-цвiткою – мiж хвилюючим шумом смерек, i все попри своi та сусiднi полонини. І iй тут добре.