В неділю рано зілля копала

Зiбралися лиш самi мужчини, лежали та сидiли округ великого огню, курячи та гомонячи об тiм, що сталося… Тим часом жiнки та дiвчата поралися оддалiк коло меншого другого огню, готовлячи страву та займаючись дiтьми, годуючи та укладаючись з ними до спочинку, розговорюючись не менше запальчиво над дальшою долею молодоi i гарноi Маври, якiй завидували здавна срiбного та золотого намиста, яким обдарував ii, вибирюючи ii собi за жiнку, старшина Раду, i котра одинока заробляла найбiльше грошей ворожiнням мiж простим народом i панами; вона тепер, по трьох роках подружжя, привела тому свойому чоловiковi бiлого сина з синiми очима!.

. Тьфу!!

Як сказано, Раду станув мiж своiми людьми i кинув ширококрисим капелюхом об землю, не промовивши нi слова.

– Раду! – обiзвався тут старий Андронатi, батько молодоi двадцятилiтньоi проступницi. – Раду, що хочеш зробити? Я знаю, що Мавра винувата, що велить чинити наш звичай за зраду жiнки, та що, як не укараемо ми ii самi, ii грiх чи може й не гiрше укарае ii сам. Укарае хоч зараз, а хоч в двадцять рокiв або й пiзнiше, а укарати мусить.

Що хочеш зробити? Мавра винувата. – І з тими словами схилився покiрно перед молодим старшиною.

Раду не вiдповiв нiчого, але замiсть того розiрвав свiй синiй спенцер[2 - Спенцер – одяг на зразок жилетки.] на грудях i здiймив тут з шиi малий мiшечок.

– Зробiть мiсце! – гукнув. – І майте бачнiсть!.. Цигани заворушились, роблячи мовчки мiсце молодому провiдниковi та умощуючись кругом нього цiкаво i послушно. Тим часом вiн, мов сам цар ночi, потрясав люто i гордо головою, з якоi спадало довге чорне кучеряве волосся на плечi, як ознака вiльноi людини.

Далi сягнув рукою в мiшок i, набравши з нього повну жменю блискучих червоних, кинув iх, як перед тим своiм капелюхом, до землi, кликнувши:

– Оце перший раз тому…

А повторивши те саме вдруге, кликнув дальше:

– Оце раз другий тому… А оце й раз третiй тому, хто усуне менi за два днi зрадницю з очей, а з нею i ii бiлу собаку!..

…Мiж циганами зразу затихло, але недовго; потiм заворушилося, мов бренькiт самих басових струн, а далi шелест листя…

Всi знали, що в них за зраду карано дуже тяжко, але таке не бувало ще мiж ними нiколи, як сеi ночi: таке нi.

Скiльки бiйок i розбоiв не лучалося мiж ними! Скiльки не лучалося, але щоб оце сам рай станув i наказував усунути свою жiнку, платячи за те самим чистим золотом, – мiж ними ще не бувало. Отаке могла лиш така завзята, iз завистi збожеволiла голова, як Радова, придумати.