В неділю рано зілля копала

Не знали в першiй хвилi, що сказати i починати. Занадто несподiвано захопила iх оця дика постанова старшини. Тому мовчали зразу.

Та недовго тривала мовчанка мiж затривоженими циганами. Пiднявся знов з-помiж них старий батько Андронатi, високий, тонкий, бородатий циган, перший музика мiж ними, ба навiть i тепер зi скрипкою в руках.

– Пожди, Раду… – сказав, пiдiймаючи руку лукуватим рухом вгору. – Пожди ти, Раду. Над нами всiма е бог, а ми всi його дiти, i бiлi, i цигани, Раду i Мавра. Ти на ii долю…

Раду отворив диким прокльоном уста, перериваючи старому, але Андронатi говорив далi:

– Ти, Раду, був один син у свого батька, старшини в Семиградi, а Мавра одна дитина в мене, славного музики Андронатi з пусти[3 - Пуста – степ в Угорщинi.

] – i ви побралися. І тому в мене ти те саме, що Мавра, а Мавра, що ти. Не дам я Мавру усунути або стратити, як ти оце хочеш, хоча знаю, що нашi звичаi велять за всяку зраду чоловiчу чи жiночу гостро судити. Не дав би я i тебе збавити, якби се хто хоч би i правно зажадав. Будемо Мавру iнакше судити, по-доброму, людському. Даруй iй лише ще днiв три мiж нами, оце просить в тебе для себе батько Андронатi! – І, сказавши се, вклонився перед молодим ще старшиною.

– Зрадниця вона чiльна, бодай би до рання не дiждала! – вирвалося знов дико з кипучих грудей роз’яреного мужа.

– Може, й не дочекае, – обiзвався старий Андронатi. – Ти вже надто наважився на ii життя. Вiдай, вона вiдiйде навiки сама вiд нас, а золотi дукачi твоi остануться тобi.

– Нехай iде, нехай iде! – пiднялося гомоном мiж циганами. – Сорому нам наробила. Зараз першим сином, першою дитиною. А що далi буде? Надвiр з нею, сама собi дорогу указала! – крикнув один голос з гурту. – Надвiр!

– Нi, вбити, щоб i з другим таке не зробила! – сичав Раду. – Вбити!

– За три днi не стане Маври мiж вами, – обiзвався знов Андронатi. – Їi доля порiшена вже самою дитиною, яку ви розшарпали б на куснi, коли б Мавра й остала мiж нами. Кожде б ii било.

А так… вона уступиться з-помiж вас i Раду з-перед очей.

– Сам уб’еш? – обiзвався вдруге один голос з гурту, голос товариша Андронатi – цимбалiста.

– Сам.

– То бери золотi!

– Нi, вам iх лишаю. Годуйтеся ви ними. Ви всi молодшi вiд мене. Менi iх не треба. Мавра вiднинi так, як не моя вже. Менi iх не треба. Свого хлiба для себе i для своеi жiнки я найду. – І висунув гордим рухом скрипку вперед себе, погрозивши п’ястуком до молодшого вiд себе старшини.