В неділю рано зілля копала

– А щеня твоеi доньки? – спитав той, випрямовуючись гордо та блиснувши ненависним оком на неустрашимого тестя. – Менi його не треба. Уб’ю, затопчу, як гадя!..

– Ним не журися. Я беру його на себе. Воно… – нараз вiн тут урвав. Мiж ними, нiби мара, виринула з котрогось шатра стара мати Маври. Страшна, пелехата, з намистом срiбнякiв на грудях, що замерехтiли в мiсячнiм сяевi. Виринувши, вона кинулась вiдразу до нiг Раду i Андронатi.

– Простiть Маврi, як згрiшила, не губiть молодоi, бийте, побивайте, але жити дайте! – заголосила розпучливим голосом, розпростерши, благаючи, рамена.

 – О Мавро, Мавро, що ти накоiла? Що тебе постигло? Яким вiтром ворожим обвiяло? З котроi сторони? В долах чи в горах? Мавро, доню моя… серце мое… Мавро! – кричала не своiм голосом. – А я тебе, доню, в мiсячнiм свiтлi зiллячком змивала, для тебе чи не кождоi ночi доброi долi благала. Дрiбною дитиною я тебе медом годувала, вiд злих очей… доки не вiддалася… як вiд огню… зберiгала. А прийшов лихий час i з ним твiй ворог… i ось що… ой, рятуйте, змилуйтеся… хоч кiлька день менi ii дайте… хоч до пусти… дозвольте довести, потiм вбивайте та й враз зо мною… – i бухнула головою до землi.

– Уступися, стара! – кликнув Андронатi. – Чого тут прилiзла?.. Щоб побили? Вже забула? Не числи багато на свою сиву голову. Геть, кажу, звiдси. Геть з-помiж чоловiкiв, не видиш – рада? Тепер Раду i люди судять. Скажи послiдне слово, поки я свое скажу! – звернувся знов до старшини. – Позволь Маврi хоч з чотири днi межи нами прожити, та щоб настiльки пiднялася, аби ii батько востанне мiж вами всiма iй заграв.

Мiж вами… попрощав. Вiдтак… хоч… прости, хоч роби, що твоя воля, начальнику. – І тут, як недавно, з покорою знов схилився.

– Не прощу я Маврi, я ii бiльше на очi бачити не хочу. Життя мiж нами не буде! – обiзвався завзято Раду. – Сама завинила…

– Сама… сама… – пiшов пiвголосний пiдлесливий гомiн вiд циганiв. – Сама, одна вона!

– Се твое послiдне слово, Раду? – спитав Андронатi, а стара мати заголосила наново, заривши руки в сиве волосся.

– Послiдне.

І знов повторив те саме, що вперше, кинувши жменю червоних золотих об землю.

– Се перший раз тому…

– Се другий раз тому…

– Се третiй раз тому, хто увiльнить мене яким-будь способом за чотири днi вiд проклятоi зрадницi. Чули мое слово?

– Чули.

Пiднявся тепер на тi слова зi свого мiсця музика Андронатi. Пiднявся i глянув дивним оком округ себе. Страшний огонь горiв в тих чорних блискучих очах.