Мій друг Франц Йосиф

Цiсар на декiлька рокiв змiг зберегти мир, щоправда, цiею передишкою скористатися не зумiв. Я ловлю себе на думцi, чому ж тепер не знайшлося нiкого, хто зумiв би запобiгти вбивству ерцгерцога Франца Фердинанда у Сараевi, як свого часу це вдалося менi. З висоти прожитих рокiв i набутого досвiду я можу зробити единий висновок: вiдвернути замах на спадкоемця престолу можна було, але зараз настали такi часи, коли всiм хочеться вiйни. На жаль, моi генеральськi нашивки дають менi право стверджувати, що романтика i краса наших пiхотних полкiв досить скоро буде забризкана кров’ю, а красивий алюр цiсарсько-королiвськоi кавалерii зникне при першiй же зустрiчi з новiтньою зброею – кулеметами.

Іще ранiше я декiлька разiв поривався описати цi подii, але щоразу мене зупиняв цiсар, мотивуючи це тим, що надто мало часу минуло з тих пiр i взагалi не варто дражнити гусей, особливо у час такоi невпевненостi. Зараз же, коли у живих не залишилося жодного свiдка тих подiй – i безпосереднiх учасникiв, i непрямих, – й у час, коли будь-яка дiя чи бездiяльнiсть Вiдня е нiчим iншим, як цугцвангом[1 - Цугцванг – термiн у шахах, коли будь-який хiд веде до погiршення ситуацii.

], я нарештi маю повне право хоча б для себе проаналiзувати, чому тодi менi вдалося вiдвернути вiйну, а теперiшнi генерали цю можливiсть прогавили.

До того ж зараз цiсарю не до мене i не до моiх мемуарiв. Я його навiть розумiю. Не дай Бог комусь пережити те, що довелося Францу Йосифу: бути свiдком смертi iмператрицi Єлизавети, сина, дочки, двох братiв, а насамкiнець мiсяць тому загинув iще один спадкоемець.

Ба бiльше, останнiм часом вiн не покидае Бельведер[2 - Бельведер – замiська резиденцiя австрiйських цiсарiв.], намагаючись хоча б там зберегти таку милу йому атмосферу минулого, де час наче зупинився.

Тому, напевне, нiкому не буде погано вiд того, що я опишу подii, безпосереднiм учасником яких менi довелося бути.

Отже, я починаю!

І

Лемберг зустрiв мене по-своему: хмарами, що наче зачепилися за Високий замок, вiднедавна названий горою Франца Йосифа, i краплями дощу, котрi невiдь-як трималися у повiтрi й не падали на вже й без того вогку землю.

Я з жахом уявив, як виглядатиму, коли доведеться ступити на цю мокру i, безперечно, брудну дорогу, але тут, нiби за порухом якоiсь чарiвноi палички, пiдкови запряжених коней зацокали брукiвкою. Одночасно загуркотiли колеса карети – я в’iхав у Кракiвське передмiстя.

Я iз цiкавiстю вдивлявся у вiкно карети.