Мій друг Франц Йосиф

Бiдний Конрад невiдь скiльки разiв так i робив, а траплялося привозив, а то й приносив мене додому. Зараз же йому довелося прибути зi мною до Лемберга.

Лише йому я довiряв розпаковувати своi речi й розвiшувати у численних шафах.

Побачивши, що управитель Яблонський досi стоiть у дверях, я вiддав останне розпорядження:

– Через годину я бажаю поснiдати, але не дуже багато. Звичайний легкий снiданок.

– Буде зроблено! – з готовнiстю озвався управитель.

– Далi. Приготуй письмове приладдя. І нехай двое слуг будуть готовi доставити кореспонденцiю за адресами.

Яка зараз година?

– Чверть на одинадцяту.

– За двi години карета мае бути готова.

– Так, пане! – сказав Яблонський i вже хотiв вiдкланятися, але я його зупинив.

– І нагодуй мого слугу!

Тим часом Конрад розпакував валiзи i ящики, вправно розвiсив одяг, обережно повiсив на гачок вбрання, що знадобиться сьогоднiшнього дня. Вiдпустивши слугу, я швидко роздягнувся i зачинив за собою дверi ванноi.

Боже, як мало потрiбно людинi, щоб знову вiдчути себе щасливою! Наповнена теплою водою ванна.

Декiлька хвилин я лежав нерухомо, занурений по самий нiс у воду i насолоджувався блаженством. Я знав, що ванна остаточно забере втому дороги i вже за годину я буду готовий до усiх несподiванок.

Коли з усiма справами було покiнчено i я, задоволений життям, розвалився на широкому лiжку, можна було проаналiзувати свое становище. Зараз двое слуг щосили бiжать вулицями мiста, доставляючи за двома адресами щойно написанi мною листи.

Через годину доведеться iх навiдати. Не думаю, що перший адресат дуже цьому зрадiе, але виду не покаже; у реакцii другого я не сумнiвався. Для успiшного завершення того, заради чого я приiхав у це мiсто, менi потрiбно, щоб обидва адресати були якомога вiдвертiшими.

За вiкнами нарештi визирнуло сонце, i незнайоме мiсто вже не було таким похмурим, яким воно здалося спочатку. Хоч я був тут уперше, все ж чужим назвати його не можу. За п’ять рокiв до мого народження мiй батько востанне обiйшов свiй будинок, що розташувався десь неподалiк цього мiсця, сiв у карету – все, що лишилося у нього, i наказав кучеру гнати коней у напрямку до Вiдня.

Бiльше тут його нiщо не тримало. Пiд час пологiв померла його перша дружина, а син народився мертвим. Трагедiя повторилася й у Вiднi, хоча спочатку все йшло напрочуд вiдмiнно. У столицi йому пощастило заприятелювати з Йозефом фон Венкфейном, у котрого була едина дочка – остання представниця давнього роду.