Мій друг Франц Йосиф

І треба ж було такому статися, але через рiк пiсля весiлля Анна фон Венкфейн також померла пiд час пологiв. Горе було скрашене тим, що народжена дитина, хлопчик, вижила. Так 18 серпня 1830 року я повiдомив свiт про свою появу, повiдомив голосно, i вбитий горем батько зрозумiв, що для нього ще не все втрачено.

Я нiколи не мiг назвати себе сентиментальним, й мене нiколи не вабило сюди, а для батька Лемберг став мiстом, згадка про яке завжди ятрила душу, через те у нашому домi майже нiколи воно не згадувалося. Батька не стало чотири роки тому, i вiн так i не знайшов у собi сили повернутися сюди.

Для мене Лемберг також залишився б тiльки географiчним термiном, якби не рiшення цiсаря Франца Йосифа зробити експедицiйну поiздку «улюбленими краями». І треба ж було такому статися, що розв’язати проблему, невiдь-звiдки повiдомлену мiнiстром-президентом Карлом Фердинандом фон Буоль-Шауенштейном цiсаревi, можу лише я.

Будь воно неладне, мое походження!

ІІ

Я вирiшив i надалi дотримуватися ще у Краковi визначеного iмiджу й намагатися не видiлятися.

Принаймнi попервах. Тому мундир, яким я дуже пишався – бiлий кiтель з червоними штанами, – так i залишився чекати свого часу у шафi, а натомiсть я одягнув коричневi картатi штани i такий же жилет. Вирiшив не ризикувати бiлими штаньми – невiдомо, куди сьогоднi менi доведеться вiдбути, а ходити забрудненим особливого бажання не було.

Стоячи перед дзеркалом, я востанне перевiрив, чи достатньо бiлою е моя сорочка i чи правильно зав’язана краватка.

Конрад мовчки допомiг одягнути темний укорочений фрак, почекав, поки я перевiрю годинник, подав тростину i цилiндр.

Тепер я був готовий до всiх несподiванок, якi менi готувало це мiсто. Хтось iнший, звичайно, висловив би свое захоплення моiм гардеробом, але вiд свого слуги такого я не чекав – за свое життя вiн встиг надивитися на багато чого: i моi туалети, що лише на день-другий вiдставали вiд останньоi вiденськоi моди, i на те, на що цi туалети невдовзi перетворювалися.

Сам же Конрад одягнув мундир тiрольського стрiльця i причепив на нього скромну медаль «За хоробрiсть», якою дуже пишався. Спочатку я хотiв було заборонити йому одягати ii будь-де, але зрештою вiдмовився вiд свого намiру – нагорода мого слуги була заслужена, а той факт, що простого ловеласа возить сам тирольський герой, надавала моiм поiздкам певноi таемницi.

Годинник на мiськiй ратушi пробив другу годину, я зрозумiв, що не встигну до назначеного часу.