Тамплієри короля Данила

 – Слухай, Гiйоме, тобi нiчого не видаеться дивним у цьому нападi?

– Видаеться.

– Що?

– Сам напад, – вiдповiв командор. – Це ж треба бути абсолютним iдiотом, щоб майже голiруч напасти на загiн рицарiв!

– Або iм ду-уже добре заплатили, – згодився де Обер.

– Запитаемо?

– Звичайно. Залишимо вмираючих падре, а самi займемося не такими безнадiйними. Ось хоча б моiм «похресником».

Гiйом показав на притихлого однорукого розбiйника, який вже встиг перев’язати рану.

Поруч абат читав якусь молитву над тiлом задавленого конем його товариша.

Гiйом i Роже спiшилися i пiдiйшли до пораненого. Вiд iхнього виду у того одразу почалася гикавка.

– Попереджаю одразу: не брехати! – без вступу почав де Обер. – Неправду вiдчую зразу. Скажеш все, як було – будеш жити далi хоча б iз однiею рукою. Нi – втратиш i другу. Зрозумiв?

Вiд такоi перспективи у нещасного гикавка пропала.

– Зрозумiв, – побачив де Обер. – Хто ватажок?

– Одновухий Карло, – вiдказав поранений.

– Де вiн?

– Його з нами не було.

– Послав своiх людей на смерть, а сам дивився з-за дерев? Хто наказав напасти на нас?

– Вiн i наказав.

– Ну, це я знаю. Хто була та людина, що приходила до Одновухого Карло? – запитав Роже.

Почувши вiд рицаря таке, про що той знати не мав, розбiйник знов почав гикати.

– Я н-не бачив його ранiше… – вичавив вiн iз себе.

– Як вiн виглядав?

– Нормально… виг-глядав.

– Хто це був: розбiйник, мiщанин?… Хто?

– Не р-розбiйник. І не мiщанин. Цiлком благородний сеньйор. Приiхав учора ввечерi на конi, одразу зайшов до Карло.

– Прикмети ти якiсь запам’ятав? – запитав Гiйом.

– Не було прик…мет. Кажу ж, благородний сеньйор. От тiльки обличчя у нього весь час сiпалося.

Тамплiери переглянулися.

– Що ви повиннi були зробити з падре? – поцiкавився Роже.

– Монах за будь-яку цiну повинен залишитися живим, – була вiдповiдь.

Розпитування цiлком задовольнило рицарiв, i вони залишили пораненого самого. Скоро до них приеднався абат Опiзо.

– П’ятеро ще сьогоднi предстануть на вищий суд, – повiдомив вiн. – Брате Гiйом! Я вловив частину вашоi розмови з цим нещасним. І знову почув про благородного рицаря з нервовим тиком. Минулого разу ви вiдмовилися назвати його. Зараз я вимагаю вiдповiдi.

Гiйом де Пардо неспiшно витер закривавленого меча об снiг, засунув його у пiхви.

– Хто це був? – не вгавав абат. – Я так розумiю, ви з ним зустрiчалися пiд час походу на Святу Землю.