Захід сонця вручну

Дiвчата по роботi вкладали в сумку грiлку з молоком. Брали всi. Не платили iм бiльше десяти мiсяцiв. Розраховувались продуктами, послугами, навiть гноем для здобрювання городiв. В селi мало хто той гнiй брав. У кожного були корови, свинi, телята, птиця. Проблем не було з гноем, бо тепер модним стало держати i коней.

З часом Людмила помiтила нехлюйське ставлення завiдуючого ферми до всiх i до всього. Завжди похмурий, сердитий, замкнутий, нiби вiдробляв панщину. П’янство iздових, сiчкарiв призводило до перебоiв з доставкою кормiв.

Бруднота в перемiшку з байдужiстю i звичною лайкою стала вiзиткою цiеi роботи. Працюючи, як каторжнi, без вихiдних, без заробiтньоi плати, без будь-якоi уваги держави i ii керiвництва усiх рангiв зверху донизу, уже самi видавали задрипану байдужiсть, замусолене «на все ложили» i… зненависть до всiх i до всього. Нiякого зацiкавлення, iнтересу до працi i, здаеться, до життя. Надперевтома на роботi, робота по необхiдностi вдома, роблять iх сварливими, закатованими, змученими, гiрше всяких рабiв. Чого варте постiйне вiдключення електрики в часи вечiрнього доiння? А в той час вздовж i впоперек усiеi Украiни гонять товарняки-порожняки. Бо, видко, нiкуди струму дiвати. Державнi мужi усiх щаблiв неначе на передпiдготовцi були у Потьомкiна. Гачконосi цивiлiзатори намiтили-таки розп’ясти Украiну, таки на цей раз доконати ii бiдолашну до кромiшноi темряви, таки доголодоморити ii народ до реченця.

Свiт немилий тим дояркам, умитим потом, засмердженим гноем i силосом, зачуханим, затурканим злослiв’ям iздових.

Вони, як вечiрнi привиди, повертались додому, прихопивши з ферми хто що змiг. Втягнувшись в ярмо, зцiпивши зуби, наче зомбована, Людмила старалась робити роботу не гiрше вiд iнших, у вiльнi хвилини олiвцем на чому попало, на якихось клаптях паперу малювала портрети доярок, iздових i тут же тi малюнки роздавала. Вони ii полюбили за простоту, за волю боротися зi своею бiдою, за доброту.

Святослав, дивлячись, як вибиваеться з сили дружина, згадував, як ще не так давно його розум i руки видавали на заводi унiкальнi цiннi речi, котрим не було аналогiв у свiтi, а сьогоднi вiн сохне, чорнiе, але не розкисае.

Серце не давало фiзично працювати, заходилось перебоями, а його голова стала нiкому не потрiбною. А як iншим? Його знайомий п’ятидесятилiтнiй конструктор вертикального зльоту бойових лiтакiв для вiйськовоморськоi авiацii Союзу став замiсником бiзнесмена у фiрмi з шести осiб по перепродажу базарного барахла.