Захід сонця вручну

Людмила в тупому спокою розповiла про все Святославовi. Сонце скотилось за пруг. Батьки мовчки дивились в синове обличчя. Тривало довге, повне муки мовчання, оповите сутiнками вечiрнiми i сутiнками страшноi невiдворотноi розв’язки. Син сидiв перед ними, але здавалось спить з вiдкритими очима. Та раптом заметушився. Якось тепло з невимовним болем поглянув на матiр, на батька. Тихо, але виразно промовив: «Простiть, сiв на голку, виходу немае… В колонiю пiдсадили двох СНІДом заражених, там закон – вiдсутнiсть закону.

Про них знали тiльки начальник колонii i начальник медпункта. Не хочу казати яке там пекло для душi i для тiла, – заразили i мене… Тепер все, простiть… що зразу не сказав. Решта – амнiстiя, iдiть – плодiться…»

Людмила, здаеться, в одну хвилину зменшилася в два рази. Теофiл, глянувши на тата, хотiв кинутися до нього. Ще було видно, волосся на головi Святослава стало бiлим, як снiг. Теофiл мовчки пiднявся, вийшов…

В хатi Бiлогаiв не було плачу, не було розпачу, було мовчання, була тиша, котра гiрше грому прибивала людське життя.

Нiжнiсть приречених пригортала Людмилу до Святослава, котилися сльози.

Теофiл не лiг на стацiонарне лiкування, приходив на нiч додому, а вдень десь пропадав, хоч йому важко було вже i жити, а не тiльки ходити. Лiкарi вiдмовились госпiталiзувати його на мiсцi, направили в область. З чим iхати? Грошей немае, заробiтку немае. Цiни добивають, податки добавляють, податки до двору, як за «добрих» кагановицьких тридцятих. Наверху гинуть духовно, нанизу гинуть фiзично.

На такому тлi в Бiлогаiв забулись всi дати i подiй, i свят. Якогось вечора задзвонив телефон, який уже рiк, як був вiдключений за неплату. Зателефонували друзi, яких теж загнала чужа iм перебудова на слизьке.

– Людмило, вiтаемо тебе з наступаючим Днем твого народження, завтра прийдемо привiтати тебе з квiтами…

Пiсля паузи Людмила зiтхнула: «Не треба, не приходьте. Залишилось останне вiдро картоплi. Бiльше нiчого немае». Тихо поклала телефонну трубку.

Надворi йщов щедрий червневий дощ. Людмила спокiйно, дуже спокiйно, в якiйсь прострацii вийшла непомiченою з хати. Вуличкою вийшла на швидкiсну асфальтову дорогу, побрела серединою дороги без думки, без надii…

Святослава наче струм пiдкинув. Де дружина? Висмикнувсь з хати, швидше… Почув, як на шосе заверещали автомобiльнi гальма, жiночий скрик i глухий звук удару зi скреготом металу. Побачив зразу розпластане, розiрване тiло Людмили.