Захід сонця вручну

Поруч – вм’ятi «жигулi» обняли електричний стовп, закривавлений водiй дихав.

Давно стародавнiй О-г не бачив такого похорону, хоча чого на цiй землi тiльки не було. Несли домовину з тiлом Людмили, як Варвари Великомученицi, тi, хто знав ii, хто жив поруч, хто працював з нею поруч. Голосiння не було, були скупi болючi сльози. Зашкаралублi грубi руки несли домовину з тiлом обережно, якось навiть нiжно, нiби новонароджену до Христа. Таке чорне сорокарiччя твое, Людмило Бiлогай! Бiда все i всiх перемiшала, всiх об’еднала повага до покiйноi, непоправна вiчна втрата.

Витрати на похорон взяла на себе райдержадмiнiстрацiя.

На похоронi був i я – Максим Христюк, iхнiй друг, лiкар, приiхав з Киева. Святослава не можна було вiдвести, вiдiрвати вiд могили над Людмилою. Я залишався з ним на цвинтарi десь чи не до пiвночi. Зацiпенiння розiрвав бiля пiвночi пронизливий свист сирен пожежних машин. Десь горiло в районi мешкання Бiлогаiв. Де Теофiл? Де син? Святослава ударив ще один жах – що з сином? Ми обое бiгли зi всiх сил.

Святослава спиняло серце, хапався за нього, i далi…

Догоряла хата Бiлогаiв. Знайшли обгорiлий труп Теофiла. Догадувались-судили: чи необережнiсть, чи цигарка, чи там був умисел? Ще один похорон.

Я забрав Святослава до своiх батькiв, а потiм – в Киiв, в свою сiм’ю, в свою трикiмнатну квартиру. Святослава горе не вiдпускало, почорнiв, осунувся, вiдчувалося, що надходить його пора йти до своiх, його жорстока черга… Святослав повiдомив менi, що поiде в рiдне свое село бiля Кривина, пiд О-гом, там живе його рiдна сестра.

Вiн нiс в душi своiй страх померти десь в полi бiля стирти соломи чи на купi вiдходiв, смiття. Попрощався, тiльки не поiхав. Слонявся по електричках, по вокзалах, де попало.

Йшов через площу, як тепер полюбляють говорити – через майдан, перед Киiвським головним залiзничним вокзалом, ще не зовсiм обдертий, ще не зовсiм зашмарований, але на межi своiх сил. А тут ще, не до речi, безпардоннi телерепортери з своiми запитаннями:

– Есть ли альтернатива сегодня общественным реформам? И в вашей семейной жизни?

Вiн не тiкав, як iншi, його спiвбраття по нещастю.

Змiрявши телерепортерiв глибоким поглядом, перевiв його на небо, гiрко посмiхнувся, неначе згадав польоти на планерi i на повнiм серйозi вiдповiв:

– Нi! Бачите… (поруч стояли такi ж iнтелiгенти, як i вiн), яка альтернатива… А моя: два похорони в цьому роцi – сина i дружини. Нiкому не потрiбнi. Альтер…

Упав – де стояв. Кинулись до нього – мертвий. Мiлiцiя.