Леопард

Щоправда, вiн iм не зiзнався, що, коли б мав вибiр – дiзнатись про батькову недугу чи нi, – волiв би не знати. Бо приiхав не через любов до батька. Приiхав через сором.

Харрi глянув на два чорних вiкна на третьому поверсi – його вiкна.

Вiдчинивши браму, вiн попрямував до задвiрка. Контейнер для смiття стояв на звичному мiсцi, й Харрi вiдсунув ляду. Вiн пообiцяв Хагену продивитися течку з матерiалами справи. Але лише для того, щоб шеф зберiг обличчя, адже за його паспорт вiддiл виклав чималеньку суму. Харрi поклав течку пiд ляду.

Вона впала й тепер валялася десь посеред дiрявих полiетиленових пакетiв, з яких витiкала кавова гуща, стирчали пiдгузки, вивалювались зогнилi фрукти й картопляне лушпиння. Вiн удихнув сморiд, подумки вiдзначивши, яким же навдивовижу iнтернацiональним е запах смiття.

Його двокiмнатна квартира мала вигляд, як i ранiше, але щось було не так. Запилено-сiрий поблиск, наче хтось був тут i щойно пiшов, але холодна пара його подиху досi висiла у повiтрi. Харрi пройшов у спальню, поставивши долi сумку, витягнув нерозпечатаний блок цигарок.

У кiмнатi нiчого не змiнилося: все навколо сiре, як шкiра дводенного трупа. Вiн упав на постiль. Заплющив очi. Почув знайомi звуки. Як iз драноi ринви крапае вода на жерстяний укiс пiд вiкном. Це були не тi повiльнi, заспокiйливi краплi з дахiв, як у Гонконзi, нi, тутешнi краплi гарячково порощать суцiльним потоком, нiби нагадуючи про те, що час спливае, секунди летять, кiнець наближаеться. На гадку спав iталiйський мультик-короткометражка «Ла Лiнеа», де головний герой – маленький чоловiчок – по чотирьох хвилинах невблаганно зникае у небуття, коли у нього з-пiд нiг зникае лiнiя, намальована художником-творцем.

Харрi знав, що пiд мийкою у нього заховано пiвпляшки «Джима Бiма». Знав, що, повернувшись у це помешкання, може почати з того, на чому зупинився. Трясця, яким же п’яним вiн був, уже коли сiдав у таксi до аеропорту того дня, пiвроку тому. Хiба дивно, що Манiли вiн так i не дiстався?

А ще вiн мiг пiти на кухню й вилити вмiст пляшки у мийку.

Вiн застогнав.

Неправда, що вiн не зауважив схожостi. Вiн знав, на кого вона схожа. Вона схожа на Ракель. Усi вони схожi на Ракель.

Роздiл 7

Шибениця

– Але менi лячно, Расмусе, – мовила Марiт Ульсен, – iй-богу, лячно!

– Знаю, – промовив Расмус глухуватим приемним голосом, який утiшав дружину ось уже двадцять п’ять рокiв, заповнених полiтичними виборами, водiйськими iспитами, спалахами лютi й рiзноманiтними нападами панiки.