Леопард

– Я був у Гонконзi, – вiдповiв вiн. – Мусив помiркувати.

– Вийшло?

Харрi знизав плечима.

– Що кажуть лiкарi?

– Та майже нiчого не кажуть. Навряд чи це свiдчить про щось добре, але я усвiдомлюю, що менi так навiть краще. Ти ж знаеш, що у нашiй родинi нiхто не мiг похвастатися здатнiстю приймати дiйснiсть, як вона е.

Цiкаво, чи заговорять вони про матiр? Харрi сподiвався, що не заговорять.

– Маеш роботу?

Харрi похитав головою. Сиве батькове волосся так гарно спадало на чоло, що Харрi подумав: мабуть, то не його волосся, певно, видали у лiкарнi разом з пiжамою та капцями.

– Нiчого?

– Менi запропонували читати лекцii у Полiцейськiй академii.

Це було майже правдою. Хаген дiйсно запропонував таке пiсля справи Снiговика, нiби щось на кшталт вiдпустки.

– Навчатимеш? – Батько усмiхнувся, тихо й обережно, наче боявся розлетiтися на друзки вiд гучного смiху. – Я гадав, один iз твоiх принципiв – нiколи не робити те, що робив я.

– Нiколи не було такого.

– Гаразд, ти завжди чинив на свiй розсуд.

Усi цi полiцейськi витребеньки. Отже, добре, що ти не наробив того, що накоiв я. Бо ж знаеш, я не найлiпший приклад для наслiдування. Адже вiдколи померла твоя мама…

Харрi просидiв у бiлiй лiкарнянiй палатi щонайбiльше двадцять хвилин, але вже вiдчайдушно прагнув утекти звiдти.

– Пiсля смертi мами менi нiяк не вдавалося повернути все до того, як було ранiше. Я поринув у себе, неохоче спiлкувався з iншими людьми. Менi здавалося, що коли я залишусь на самотi, то ми з нею станемо ближчими.

Але я помилявся, Харрi. – Батько святобливо усмiхнувся. – Я знаю, що втрата Ракель була надто важкою, але тобi не слiд чинити, як я. Не варто критися, Харрi. Ти не повинен замикати дверi й викидати ключа.

Харрi глянув на своi руки й, кивнувши, вiдчув, як усе тiло проймае морозом. Треба конче чимось зарадити, не одним, то iншим.

У палату увiйшов медбрат, назвався Олтманом, пiднявши шприца й трохи шепелявлячи, сказав, що мае зробити Улаву укол, щоб батько краще спав.

Харрi кортiло спитати, чи не дасть вiн i йому.

Батько повернувся на бiк, шкiра на обличчi обвисла, тепер вiн виглядав куди старiшим, анiж коли лежав голiчерева. Вiн глянув на Харрi важким дiткливим поглядом.

Харрi так рвучко скочив на ноги, що нiжки стiльця заскреготiли об пiдлогу.

– Ти куди? – пробурмотiв батько.

– Палити хочу, – вiдповiв Харрi. – Зараз повернуся.

Харрi став на низький бордюр, звiдки мiг добре бачити стоянку, й запалив «Кемел».