Леопард

Звiдти вони спостерiгали смог кольору горохового супу, який стелився над центром столицi. Але з часом смогу над Осло не стало, позаяк промислове виробництво зникло з мiста, а дровами вже нiхто не топив.

Харрi розтоптав недопалок пiдбором.

Улав Холе мав кращий вигляд. А може, то лише iнше освiтлення. Вiн спитав, чому Харрi усмiхаеться. Й що трапилось iз вилицею.

Харрi бовкнув щось про свою незграбнiсть, а подумки спитав себе, у якому вiцi стаються цi змiни, коли дiти починають захищати батькiв вiд дiйсностi. Рокiв у десять, вирiшив вiн.

– Мене навiдувала твоя молодша сестра, – мовив Улав.

– Як ся мае?

– Добре. Коли дiзналась, що ти повернувся, сказала, що тепер мусить про тебе пiклуватися. Бо вона тепер доросла.

А ти – маленький.

– М-м-м. Розумниця. А як ти сьогоднi?

– Добре. Чудово, справдi. Гадаю, саме час покидати це мiсце.

Вiн посмiхнувся, й Харрi посмiхнувся у вiдповiдь.

– А що кажуть лiкарi?

Улав Холе досi всмiхався:

– Багато всiлякого. Побалакаймо про щось iнше.

– Гаразд.

Улав Холе замислився.

– Хочу побалакати про неi.

Харрi кивнув. Вiн сидiв, мовчки слухаючи, як батько й мати познайомилися. Як вони одружилися. Про те, як вона занедужала, коли Харрi був ще хлоп’ям.

– Інгрiд завжди менi допомагала. Завжди. Але сама так нечасто мене потребувала. Допоки не захворiла. Часом менi здавалося, що ii хвороба була мало не благословенням.

Харрi здригнувся.

– Тобто можливiстю хоч якось вiддячити, розумiеш? І я старався.

Харрi хитнув головою.

Батько вiв далi. Про Сестреня й Харрi, про те, якою розумницею росла Сестреня. І яка у Харрi була неймовiрна сила волi. Як вiн боявся темряви, але нiкому не хотiв у тому зiзнаватися, тож коли вони з матiр’ю часом пiдходили до його дверей, то чули, як вiн або плаче, або лаеться на невидимих почвар. Але зайти до кiмнати й втiшити його батьки не могли. Адже тодi б вiн розлютився й вимагав, щоб вони йшли геть.

– Ти, Харрi, завжди гадав, що боротися з почварами треба лише самотужки.

Улав Холе вкотре переповiв iсторiю про те, що син нi слова не промовив, аж допоки йому не виповнилося майже п’ять рокiв. Але коли одного дня вiн забалакав, слова наче самохiть полилися з нього. Розлогi, серйознi, з дорослими висловами. Вони з матiр’ю гадки не мали, де вiн iх навчився.

– Але Сестреня мае рацiю, – усмiхнувся батько. – Ти знову здитинився.