Леопард

І тодi вона жалiсно додала, що у них з тим чоловiком – п’ятеро дiточок, тож хазяiн миттево змiнив свое ставлення. Молода жiнка, яка породила на свiт стiлькох дiтлахiв, викликала у нього спiвчуття. Важко зiтхнувши, вiн похитав головою й промовив уривчастою англiйською:

– Сумно, дуже сумно, панi. Вони прийшли й забрали його паспорт.

– Хто?

– Хто? Трiада, панi, як завжди, Трiада.

– Трiада? – не стримала подиву Кая.

Певна рiч, вона знала про таку органiзацiю, але, по правдi, китайська мафiя для неi асоцiювалася з комiксами та фiльмами про крутих каратистiв.

– Сiдайте, панi. – Вiн поспiхом присунув iй стiльця, на який вона опустилась. – Вони шукали його, а його не було, тож вони забрали його паспорт.

– Паспорт? Чому?

Вiн не поспiшав з вiдповiддю.

– Прошу, я мушу знати.

– Боюся, ваш чоловiк ставив на коней.

– На коней?

– «Хепi Велi». Іподром. Там е тоталiзатор та усiлякi бридкi речi.

– І вiн заборгував? Трiадi?

Чоловiк кивнув i кiлька разiв хитнув головою – ствердно й спiвчутливо.

– Тож вони забрали паспорт?

– Вiн мае викупити паспорт, заплативши борг, якщо забажае покинути Гонконг.

– Але ж вiн може отримати новий паспорт у Норвезькому посольствi!

Чалма хитнулася туди-сюди.

– Звiсно. А ще можна придбати фальшивий за вiсiмдесят доларiв. Тут, у Чункiнзi. Але проблема не в паспортi. Проблема в тому, що Гонконг – це острiв, панi. Як ви сюди дiсталися?

– Лiтаком.

– А як збираетеся повертатися назад?

– Лiтаком.

– Єдиний аеропорт.

Квитки на лiтак. Усi прiзвища занесено до комп’ютера. Багато перевiрок. І чимало людей в аеропорту, яким Трiада приплачуе, щоб вони впiзнавали потрiбнi обличчя. Розумiете?

Вона повiльно кивнула.

– Так, утекти важко.

Хазяiн готелю всмiхнено похитав головою.

– Нi, панi. Утекти неможливо. Утiм, у Гонконзi можна сховатися. Сiм мiльйонiв мешканцiв. Зникнути легко.

На Каю вже навалилася втома, вона заплющила очi. Хазяiн готелю, певно, зрозумiв ii по-своему, бо втiшливо поклав iй руку на плече й пробурмотiв:

– Ну ж бо, годi…

Трохи завагавшись, вiн нахилився ближче й прошепотiв:

– Гадаю, вiн ще тут, панi.

– Так, я розумiю.

– Нi, я про те, що вiн досi тут, у Чункiнзi. Я бачив його. Вона пiдвела голову.

– Двiчi, – мовив вiн. – У «Лi Юанi». Дешевий рис. Не кажiть нiкому, що я розповiв вам. Ваш чоловiк – мабуть, чесна людина. Але вiн вскочив у халепу. – Вiн звiв очi догори, аж вони майже зникли пiд чалмою. – У дуже велику халепу.