Син

Один посередник сказав менi, що його клiент хоче мати пiстолет, який вiн нiколи не мусив би ховати, тобто зовсiм не схожий на справжнiй. Отак я й вигадав оце. Кумедно, як працюе людський розум. Спершу, ясна рiч, люди думають, що це пiстолет. Але варто iм показати, що його можна застосовувати як запальничку, вони цiлковито забувають про те, що це пiстолет. Вони припускають, що вiн також може бути зубною щiткою чи викруткою. Але не пiстолетом, у жодному разi. Отож…

Ровер крутнув гвинт на нижньому боцi рукiв’я.

– Вiн приймае двi кулi по 9 мм.

Вiн нацiлив зброю на молодого чоловiка.

– Один набiй для тебе, кохана… – Вiн перевiв ствол на власну скроню. – …i один набiй для мене.

Смiх Ровера пролунав у тiснiй камерi особливо самотньо.

– У будь-якому разi, я мав змайструвати тiльки один: клiент не хотiв, щоб хто-небудь iще знав таемницю мого невеличкого винаходу. Але я зробив ще один екземпляр. І взяв його з собою для захисту, на випадок, якби Нестор вирiшив прикiнчити мене тут, доки я тягнув термiн.

Ровер витягнув з iншоi кишенi пачку цигарок.

– Це могло б викликати пiдозри, якби ти мав запальничку i не мав цигарок, правильно?

Тодi вiн дiстав пожовклу вiзитну картку «Мотоциклетна майстерня Ровера» i встромив ii в сигаретну пачку.

– А тут моя адреса – на випадок, якщо ти коли-небудь матимеш мотоцикл, який потребуватиме ремонту. Або тобi знадобиться кльовий «Узi».

Дверi вiдчинились назовнi, i голос гримнув:

– Ровере, забирайся!

Ровер обернувся. Штани в наглядача, що стояв у дверях, обвисали через велику зв’язку ключiв, що телiпалась на поясi, наполовину прикрита черевом, яке вивалювалося зi штанiв, наче здобне тiсто з кадiбця.

– До його святiйшества вiдвiдувач. Близький родич, можна сказати, – реготнув вiн, обертаючись до людини, що йшла за ним. – Ти ж не образився, панотче, га?

Ровер запхнув пiстолет i пачку цигарок пiд ковдру на хлопцевому лiжку i востанне квапливо глянув на нього.

Тодi швидко вийшов геть.

Тюремний священик спробував усмiхнутись, автоматично поправляючи мулький пасторський комiрець. «Близький родич… Ти ж не образився, панотче…» Йому хотiлось плюнути в жирну самовдоволену пику тюремного офiцера, але натомiсть вiн кивнув в’язневi, що виходив iз камери, i вдав, нiбито упiзнав його. Глянув на татуювання на його передплiччi.