Аптекар

Як я вже писав, султан Ібрагiм був неабияким шаленцем, i те, що турецька фльота нiяк не могла пробитися крiзь нас, вивело його з рiвноваги. Вiн наказав негайно вiдрубати своему адмiраловi голову. Наступний адмiрал, добре розумiючи, яка його доля чекае, виявив подиву гiдну рiшучiсть i врештi-решт пробився крiзь лiнiю наших кораблiв.

Що й казати – наувихалися ми з Мартином за весь той час так, що ходили, як причмеленi, бо довелося нам безлiч куль добувати, а ще бiльше ран зашивати, руки й ноги ампутувати, а що медикiв бракувало, то нас i на iншi кораблi перекидали.

За таку нашу спритнiсть сам адмiрал вручив нам по цiлому гаману дукатiв. Пробули ми в морi, беручи участь у нескiнченних битвах та облогах майже пiвтора роки, i були б ще залишалися, але турецьке ядро зачепило мое колiно так невдатно, що я вiдразу став калiкою, а Мартин втратив око. Менi було важко ходити на милицях i брати участь у битвах, як ранiше, не маючи змоги на хуткий маневр, та ще й на кораблi, який увесь час вигойдувався. Користi з мене, як медика, було менше, хоч i намагався я ще вiддано служити боговi Асклепiю. На щастя, прибуло нове медичне поповнення, i тодi було вирiшено вiдправити нас назад до Венецii, хоча адмiрал i був проти, допоки ми не пообiцяли йому, що як пiдлiкуемося, то повернемося. Однак з мене тii вiйни уже було досить, бо видно було й неозброеним оком, що кiнця iй не буде i краю.

У Венецii ми справдi пiдлiкувалися, Мартин, щоправда, ока не врятував, але нога моя зажила, i я вже мiг ходити без палички, хоч i накульгував.

Ми з радiстю надолужували те, що втратили на вiйнi, пiрнувши у гулянки та в любощнi пригоди, деколи i з дуелями. Але, вочевидь, таке веселе життя, яке мали ми на ту пору, довго тривати не могло, бо грошi закiнчувалися. Якийсь час я пробував самотужки знайти, куди б менi прибитися, але республiка перебувала у станi вiйни, на всьому економили, i медикам пропонували працювати лише за стiл та лiжко, хоч i обiцяли з часом знайти якiсь кошти. Я подумав, що саме на таких умовах i працював майже увесь час, рiдко коли отримуючи оплату, i вже у своi тридцять з лишком рокiв мав би до чогось i доробитися, а то нi хати, нi дружини, ба навiть уже й на дiвку грошей катма. Врештi, добре все розваживши та розумiючи, що й тiеi жменi дукатiв, що зосталися, небавом не стане, я вирiшив вертати в Русь, згадавши про свого унiверситетського товариша, який виiхав давнiше, дiставши запрошення у маеток черкаського полковника.