Аптекар

Отак штовхаючи поперед себе вiзок, покотила його до рiчки, Книга була важка, як сiм смертних грiхiв, а щокроку ставала ще важчою, вiзок раз у раз застрягав у землю, земля зойкала вiд болю i вкривалася потом, а над головою куйовдилися важкi олив’янi хмари i тиснули на душу, чорнi тiнi лягали попiд ноги i наливали iх свинцем, що далi, то щораз важче було ступати, вiзок уже ледве-ледве котився, усiляке хабаззя з невситимою люттю заплутувалося в колеса, вiдчайно хльоскало по ногах, роздирало iх до кровi, а тривожний крик вороння, що збивалося у чорний грай i кружляло в дикому хороводi, напоював серце страхом.

Але Рута вiдважно йшла далi, чуючи вже, як нажахано клекоче рiка, як хвилi сичать i пiняться, розбиваючи берег та вириваючи з його грудей цiлi шматки пiску i глини, як скриплять верби над водою, трiщать i лускають, ледь не гупаючи додолу. Хмари пригинали дiвчину до землi, навалюючись на рамена, наче важезнi лантухи, здавалося, вона не витримае i от-от впаде пiд iхньою вагою, врештi таки вклякнула, але, оперезавшись мотузками, далi волочила за собою того вiзка, рачкуючи, долонi кривавилися i пекли, коли вона хапался за косми трави, за кущики i суху землю, якiсь голоси за ii спиною гукали до неi, але пам’ятала, що батько заборонив озиратися, чула свое iм’я, чула голос матерi, але певна була, що то не мати, а диявол, i, перехрестившись, повзла далi, аж поки опинилася над самим берегом. Бризки хвиль вдарили iй в обличчя, вона вдихнула свiже рiчкове повiтря i, перекотившись на спину, пiдняла ноги та попхала ними вiзок iз Книгою з берега, вiзок не пiддавався, грузнув у розмоклий берег, але Рута уперто пхала i пхала з усiх сил, аж крик вирвався з ii грудей, врештi вiзок перехилився, струснувся i скотився з урвища просто у воду, в якiй мiцно сплелися руки топельцiв, хвилi гучно сплеснули i пiдхопили його та понесли за течiею, книга загойдалася на плесi, розганяючи хвилi, потiм трiснули на нiй усi застiбки, вiдлетiла колодка, i Книга розкрилася, сонце раптом вигулькнуло з-за хмар i пропекло ii променями, вгору шугонуло полум’я та за мить згасло, а Книга пiшла пiд воду, творячи шалений вир на рiцi. Рута знесилена лягла на траву i дивилася в небо, там угорi починало розпогоджуватися, хмари розповзалися, вороння зникло, сонце лоскотало обличчя.

Вона лежала i лежала, боячись iти до хати, бо знала, що не застане уже батька живим – звiльнивши Книгу, вiн звiльнив i свою грiшну душу, яка вилетiла з-пiд даху.