Аптекар

Рута навмисне забила у шпарину пiд стрiхою кiлок, аби ii розширити, i душа могла вiльно вилетiти у свiт. Врештi, пiдвiвшись, попленталася до святого дуба, що рiс неподалiк вiд хати, впала на колiна i молилася, але не християнському боговi, а Святовитовi, якого батько заховав у порожньому дубовi. Дерев’яного iдола вiн колись виловив у рiчцi, виволiк на берег, висушив, а тодi шнурами та коловоротом пiдтягнув догори i опустив у середину стовбура, що його iзсередини випалила блискавка. Побачити його можна було, лише зазирнувши у невеличке дупло, до котрого ще треба було доп’ястись, ухопившись за гiлку, i тодi можна було уздрiти Його обличчя – сумне i правiчне, зустрiтися з його пронизливим, але не лихим поглядом.

– Святовит – наш правдивий бог, – казав батько.

– Але ж бог один? – запитувала Рута.

– Так, один, – погоджувався батько, – i ми його звемо Святовитом. Євреi звуть Єговою, турки Аллахом… А вiн один. І ми повиннi звертатися до нього тим iменем, яке вiн нам сповiстив, а не якимсь iншим.

І вона молилася до Святовита, вiдчуваючи, як на душi легшае, а в головi прозорiе.

Вiдтак зазирнула до хати i переконалася, що батько вже не дихае. Тiло його мовби опало, випустивши дух, мовби стало плескатiшим, лежав iз роззявленим ротом, це ж iз рота либонь душа i випурхнула, i очi мав розплющенi й здивованi. Рута опустила мертвi повiки, постояла хвильку, а тодi налила до висушеного коров’ячого мiхура сметани, зав’язала у вузлик i, закинувши на плече та прихопивши батькову палицю, рушила до староi Вiвдi, що жила за лiсом.

Вiвдя була вiдьмою i помагала всiм, хто до неi приходив. З батьком Рути вони зналися вiддавна, обмiнювалися зiллярськими переписами, настоянками i лiками. Вiвдя була единою людиною, до якоi Рута могла звернутися в таку сумну годину. Вона згадала, як улiтку ходила зi старою на трави. Вiвдя висмикнула якусь билину i простягнула Рутi, аби спробувала ii листочки на дотик, вони виявилися гладенькi i теплi, мовби хтось iх пiдiгрiв, Вiвдя вiдiрвала шматочок листочка i спробувала на смак, заплющивши очi.

Так вона визначала, чи зiлля при силi. Вiвдя дуже обережно рвала зiлля, намагаючись не пошкодити корiнцiв, а коли потребувала саме корiнцiв, то кланялася до самоi землi й дякувала. Потiм складала зiлля у торбинку, що висiла на поясi. Торбинка геть уся пропахла тим зiллям, та не тiльки свiжим, але й торiшнiм, i всi голоси того зiлля збiгалися в торбинцi в одне цiле, коли Рута брала порожню торбинку в руки, то чула iхнiй шепiт i шелест.