Ги-ги-и

Бо я все пiсля клiзми такий розморений i добрий-добрий… Я би тому Симоненковi власноручно двадцять лiтрiв напомпував.

– То ви патрiот! – похвалив бургомiстр.

– Аякже. Я вважаю, що кожен мусить Украiну будувати на своему мiсцi. Ви – там, а ми тут – на Кульпарковi.

– Чи ви маете, пане Штунда, якесь прохання, яке б я мiг задовольнити?

– Чому не? Маю.

Всi лiкарi вiдразу насторожилися i перезирнулися, а дiдок вiв далi:

– Просив би-м пана бургомiстра, аби прислали нам синьо-жовтi прапори.

Бо коли яке свято, то в цiлому мiстi вивiшують прапори, тiльки в нашiм Кульпарковi не вивiшують. Та й щоби мене настановили головним прапороносцем на всю лiкарню.

Бургомiстр змахнув сльозу i потис дiдовi руку.

– Ви е щирий украiнець. Якби всi украiнцi були такими вар’ятами, як ви, пане Штунда, Украiна вже була б супердержавою. Але, може б, вам хотiлось виписатися звiдси, то скажiть.

– Нi, пане бургомiстр. Тут менi добре. Годують, обпирають. А вдома я навiть радiва не маю, аби Верховну Раду слухати.

Готовнiсть бургомiстра посприяти, щоб iз божевiльнi виписали, мене зацiкавила. Я збагнув, що такого шансу пропускати не можна, i, ставши на крiсло, почав у повен голос спiвати нацiональний гiмн. Гостi й лiкарi вiд несподiванки отетерiли i зробили мудрi пики. Інтелiгентна частина вар’ятiв пiдвелася i з острахом ворушила губами. Решта завмерла, увiбравши голови в плечi. Один iдiот пустив з переляку пiд крiсло струмочок.

Пан бургомiстр свiтився блаженною усмiшкою. Я вiдспiвав цiлий гiмн вiд початку до кiнця з додатком ще кiлькох маловiдомих куплетiв. Коли оплески вляглися, я спитав:

– Пане бургомiстр, чи багато ви зустрiчали нормальних людей, котрi здатнi були б вiдспiвати весь гiмн без жодноi помилки?

– М-м-м… таких, що знають геть увесь гiмн, дуже мало.

– А скiльки, ви гадаете, назбираеться цих унiкумiв на цiлу Украiну?

Бургомiстр замислився.

– Може, з десяток.

– О! Видите! І один iз цих вибраних перебувае в божевiльнi! – патетично виголосив я.

 – Спитайте мене, за що!

– За що? – слухняно спитав пан бургомiстр.

– За те тiльки, що мене було запiдозрено в скоеннi злочинiв, котрих нiхто не зумiв довести.

– Це правда? – звернувся вiн до лiкарiв.

– Хворий потрапив до нас пiсля черепно-мозковоi травми i два мiсяцi перебував у станi важкого психiчного розладу, iв лише з рук, мимрив щось нерозбiрливе.