Ги-ги-и

Каганович голосно висякався i буркнув:

– Все тут вирахувано до секунди. Все тут вимiряно. Якщо я й досi не збожеволiв, то лише завдяки моiм стрибкам.

– Цiкаво-цiкаво, – заплескала в долонi Мама, – я нiчого не чула. Я завше про все дiзнаюся в останню чергу. Про те, що скiнчилася гражданська вiйна, я дiзналася вже тодi, коли почалася Отечественна. Просто ужас… Отже, ти не задоволений. Це раз, але про це потiм. А друге – про якi стрибки ти говориш i чому вони тебе рятують вiд божевiлля? Принаймнi, чому ти думаеш, що вони тебе рятують?

Каганович пiднявся з-за столу, зробив серйозну мiну i почав:

– Я стрибаю у висоту, коли дуже глупiю, а коли менше – то в довжину.

Цим я приводжу до рiвноваги свiй органiзм. Тiльки-но в мене починае закручуватися не в той бiк мозок, я його стрибками розкручую назад, тоiсть в iсходное положенiе. Звiдси виходить, що я не просто думаю, що вони мене рятують, а таки глибоко в цьому впевнений.

– Хто «вони»? – затрясла головою Мать. – Говори яснiше.

Я хочу все знати.

– Та ж стрибки! Стрибки не дають менi з’iхати з глузду.

– А для чого ти виiжджав?

– Куди?

– Та на той глузд! Хiба ти не знав, що вони тобi потiм не дадуть з’iхати?

Каганович уважно подивився на Мать Революцiю, тодi обвiв поглядом усiх своiх братiв, вiдкашлявся i знову зайняв свое мiсце за столом.

– Ну? – не вгавала Матуся.

– Я там опинився вiдразу, як з’явився на цей свiт.

– Не бреши. Ти ще не вмiв ходити. Ти ще навiть не повзав.

А тепер поясни, чим ти не задоволений.

– Я прагну духовноi iжi. А ii так мало у цьому засраному Кремлi!

– Духи надто дорогi, щоб iх споживати, – вiдказала суворо вона. – Вистачить з тебе й одеколону.

– Ах! Я не про те! Не про те! – загарячкував Лазар. – Я зовсiм про iнше! Моя душа прагне простору! Я вже втомився бути вождем. Я хочу бути звичайною радянською людиною зi всiма ii клопотами, проблемами i стражданнями.

– Да це, браток, просто антiсовецька пропаганда! – гаркнув Ворошилов.

 – Якi страждання в нашоi людини? Якi проблеми? Та ти на шо натякаеш? Ось прийде Лаврентiй, так вiн тобi вправить мозги!

– Здаеться, дорогий Лазарю, – озвалася Мати, – тобi б тепер не зашкодили стрибки у висоту… Ага, до речi… Скаржилася менi твоя дружина, що ти з нею перестав спати. І доручив це святе дiло Климентiю.

Ворошилов вiдразу почервонiв i, сховавши голову пiд стiл, став наминати торт, який там красувався на золотiй тацi.