Місце для дракона

– Але я б тодi нiколи не посмiв полювати на зай… тобто на ваших… е-е…

– Тому я вас i вiдлякував. Та й не лише вас… У мене е прохання. Я хочу, щоб ви були присутнiм, коли за нами прилетять. І щоб переказали моiм, що я… я дуже шкодую, що покидаю iх… Але менi небагато лишилося. Хочу вмерти там, де народився. Ви розумiете?

Я кивнув. У старого сльозились очi.

– Вони нас заберуть. Обов’язково заберуть, – проказав надтрiснутим голосом, уже йдучи i зникаючи в туманi.

Тут я згадав, що не все вияснив, але, мабуть, не варто морочити голову.

Йому ще ж треба побути з родиною. Нинi вночi вiн залишить ii назавше. Вiн один тiльки знатиме, що прощаеться, а вони будуть себе поводити так, як i щодня, вiн зi смутком ловитиме кожен рух, кожне слово, намагаючись запам’ятати, вiн подумки цiлуватиме iх, пригортатиме до себе, i будуть сльози текти по щоках, а вони спитають, що з ним, а вiн промовчить, бо це буде лише його прощання.

15

Коли звечорiло, я не мiг уже всидiти в хатi.

Я тинявся туди й сюди, брався за що-небудь, кидав, брався за iнше. З голови не зникала розмова з Калеником. Страшенно кортiло розповiсти усе Христi, я ледве себе стримував, розумiючи, що вона наробить чималого рейваху. Врештi настав час iти.

– Ти куди?

– Пiду прогуляюся.

– Знову туди?

– Це вже востанне. Обiцяю.

– Твоi обiцянки! Я iх знаю!

Ще трохи потинявся по хатi, доки Христя не повела присипляти малого, i подався в долину.

Каленикiв приймач уже працював, я подивився в небо i побачив, крiм тiеi зiрки, що пульсувала минулого разу, ще одну свiтляну цяточку, яка повiльно котилася вниз по небу, на очах виростаючи.

Я не зводив з неi погляду.

Хтось торкнувся мого рамена.

Поруч стояв Каленик з наплiчником за спиною.

– Зараз вони будуть тут.

– Яка ж то мае бути машина, щоб ви там усi помiстилися?

– Зайцi багато мiсця не займуть, – усмiхнувся вiн.

І була в його усмiшцi гiркота.

– Зайцi?

– Їх, очевидно, перетворять на людей уже там, iнакше й справдi не розмiстимось.

– Щось ви не дуже веселi.

– Бо покидаю рiдне i добре вiдоме, а натомiсть чекае мене хоч i рiдне, але зовсiм невiдоме… Правда, манить воно так сильно до себе… аж страшно.

– Дивне якесь вiдчуття, – сказав я. – Ми прощаемося з вами назавше. Але я не можу вам сказати: пишiть.

Ми ще хвильку помовчали. Свiтляна цятка росла i росла.

– Ну, бувайте здоровi, – проказав Каленик i простяг руку.