Сестри крові

Хлопчика поклали бiля матерi, вона його пригорнула, але з ii обличчя не зник вираз страху. Мабуть, боiться, що вугляр виконае свою обiцянку, думала Вiвдя.

– Нiчого… нiчого… – хитав головою вугляр i, сiвши до столу, налив собi, молодицi й Вiвдi горiлки, але тi, вже випивши по чарцi, бiльше не хотiли. Молодиця прочинила дверi на двiр i вiдразу затраснула.

– Леле! Яка там злива! Та ще й з градом! Як же нам додому втрапити?

– Навiть i не думайте! – втрутилася вуглярева жiнка. – Нiкуди ви не пiдете, заночуете в нас.

Вугляр полiз на стрих i скинув два полотняних сiнники. Знадвору крiзь завивання вiтру й перiщення дощу залунали чиiсь голоси, загавкав пес, а кiт на лежанцi люто зашипiв.

– Кого там несе лихоi години? – здивувалася господиня i метнулася до дверей.

До хати ввалилися три мокрi бабери, яких Вiвдя бачила в яру.

– Доброго здоров’я господарю, господинi й малiй дитинi! Доброго здоров’я гойним бiлоголовам[6 - Бiлоголова – молодиця.], що прийшли рожаницi на помiч! – привiталися баби й захихотiли.

Вугляр пробував iх запросити до столу, але вони вiдмовилися.

– Ми прийшли, аби поздоровити неньку й ректи долю новорожденному.

Перша баба витягла з-за пояса стебло осоту й, кинувши його на долiвку, мовила:

– Най росте високим, як цей осот!

– Воiстину так! – проказали двi iнших.

Друга кинула галузку дуба:

– Най росте мiцним, як цей дуб!

– Воiстину так! – проказали двi iнших.

Третя кинула на долiвку орлине перо:

– Най росте хоробрим, як орел, i страху не знае!

– Воiстину так! – проказали двi iнших.

Щойно тодi всi три баби наблизились до столу й прийняли з рук вугляра чарку горiлки, а випивши, запитали, чи можна iм пiдiйти до немовляти. Господар кивнув, i баби, ставши над постелею, зашамотiли ледь чутно губами, але так, що Вiвдя, котра була поруч, i молода мати iх чули:

– Через нього много кровi проллеться.

– Буде страх наводити, смерть сiючи.

– Гордуватимуть ним люди, не матиме вiн спокою.

– Господи, – захлипала вуглярiвна.

– Не треба менi байстрюка, – бурчав вугляр i пив.

Баби, прихопивши по шматку хлiба з сиром, вийшли з хати. Вiвдя визирнула у вiкно. Було видно, як вони йдуть пiд дощем i градом, а вiтер шарпае iхнi лахи, але далеко не так, як шарпае дерева, а лагiднiше.

– Три вiхоли, ось хто це був, – промовила Вiвдя, завершивши свою розповiдь. – Три вiхоли, що долю вiщують. Вiтер i дощ, хурделиця i снiг – iхнi супутники.