Сестри крові

– Осе ж моя сестра. Правда ж гарна? А якби ж ти ii голiвку угледiв на стрункому станi, коли б вона глянула на тебе живими вустами, почув би ii голосок, а вустонька, як макiвки, стулились iз твоiми вустами… Ех… – Вiн поклав голову сестри до лантуха й вийняв другу. То була голова лiтньоi жiнки й теж мов учора вiдрубана – бiле волосся скуйовджене й облите запеклою кров’ю, розплющенi невидющi очi похмуро глипали, рот був роззявлений, здавалося, стара в останнi своi хвилини когось проклинала. – Осе ж моя матiнка, – зiтхнув Марко Проклятий.

– А щоб ти знав, вона була добрий зух. Кабардинка, гарна, як янгол. Клянуся iржавими цвяхами на хрестi Ісуса! Батько мiй не мiг з нею розлучитися, то перевдяг за хлопця i привiз на Сiч. А вона була зросту високого й нiчим вiд козакiв не рiзнилася. Разом i воювали. З’являлися батьки менi не раз у моiх видiннях, кляли та проклинали, а я молив у них прощення, та не вимолив.

Вiн сховав голову староi до лантуха, зав’язав його й хильнув рому. Я заклякла на мiсцi вiд побаченого.

Менi це все не вкладалося до голови. Убив матiр, сестру… Менi мороз поза шкiру йшов. Врештi видушила:

– Я так i не второпав, за що ж ви iх убили. Звiдки взялася ця ненависть?

– Я сестру свою кохав так, що коли iншi до неi сваталися, то вже й не жили. Я пiдстерiгав iх i убивав. Врештi ми стали любитися з нею, а мати й не здогадувалася. Аж поки сестра моя не завагiтнiла. А як прийшло родити, то повiв я ii в комишi, прийняв пологи й задушив дитину та викинув у Днiпро. З тii пори сестра мене одцуралася i сказала, що пiде до Киева на прощу замолювати свiй тяжкий грiх, а крiм того ще й матерi все розповiла.

Я не хотiв ii вiдпускати. Я горiв до неi пекельним коханням. Але одного ранку я встав i не побачив ii. Мати потаемки вирядила ii на прощу. Се мене збiсило не на жарт, я вiдрубав матерi голову, догнав сестру й пробував ii повернути. Але вона впала на колiна, звела руки до неба i, не слухаючи мене, тiльки Господа молила, аби вiн зжалився над нею. Я слухав ii молитви й мене тiпало. Я вихопив шаблю i теж iй голову вiдчесав.

Марко замовк, важко зiтхаючи, а в тому зiтханнi вчувалася вагота всiх грiхiв свiту. Вiн зi смутком дивився на хвилi, що пiдкочували до корабля, на блискiтки, якi iх оздоблювали, пив ром i журився, йому баглося висповiдатися, хоч i робив це, либонь, не раз перед рiзними людьми, якi мали терпець його вислухати, але це бажання нiколи його не покидало, воно знову й знову накочувалося на нього й змушувало виговорюватися.