Сестри крові

– Ти, певно, думаеш, який я звiр, а я й не перечу, – стенув вiн плечима. – Так, я звiр. Бiльшого звiра за мене й нема. Але рiзниця мiж мною й iншими озвiрiлими людьми та, що я усвiдомлюю, що я звiр. А вони – нi. І дiйшов до того стану, коли хочу будь-що спокутувати своi страшнi грiхи й вже роками iх спокутую. Пiзнiше я повернувся на Сiч, зiбрав ватагу шибайголов та нападав на турецькi галери, грабував, а всi грошi вiддавав на церкви. Я собi нi шеляга не залишав, iв, що Бог послав, вдягався в лахмiття. Але лантуха свого нiколи не покидав.

От i зараз зiйшовся з корсарами, а грошi знову збираю на церкву. І так буде до скiнчення мого вiку, коли Господь мене пожалiе. А тодi я нарештi спочину. Щоразу, коли роблю добру справу, чую, як ще один ланцюг спадае з брязкотом iз мене. А то певна ознака, що тягар грiхiв моiх ще трохи ослаб.

«А чим тi потвори, якi поглумилися над моею сестрою, були кращi за нього? – подумалося менi. – Та нiчим. І я iх повбивала. Ми обое несемо на собi печать смертi й покути».

Вiн добув з-за пояса сувiй паперу й простягнув менi.

– Осьо, поглянь. Як менi нелегко бува праведником бути.

Я розгорнула сувiй i прочитала:

«Се звинувачення, висунуте в другу п’ятницю пiсля празника Успення в лiто од Рiздва Господнього 1646 проти брата Порфирiя, в миру Марка, прочитане в тiм же дню в манастирi Святого Никифора у присутностi преподобного iгумена отця Алексiя.

Брат наш звинувачуеться в грiхах, негiдних слуги Божого. По-перше: вiн випив усеньке вино з погребiв манастирських.

По-друге: чинив перелюб з дiвицями й замiжнiми бiлими головами, о чiм суплiкаторiв много позов складали.

По-трете: не одного брата во Христi увередив, егда тii пробували спинити его буйство.

У четвертих, п’ятих i шостих: скоромився в пiст, забирав харчi в братiв своiх, утiсняв iх всiляко моццю своею.

Сi та iншi свавiлля его й грiхопадiння засвiдчують брати Оксентiй, Гавриiл та Василiй. Сим консисторiя ухвалюе: iзгнати нечестивого брата, яко негодящого бути слугою Божим, з манастиря i вперед нiгди не приймати его до своеi пастви».

Я розсмiялася:

– Еге ж, добряче ви грiхи замолювали, вино попиваючи.

– Отак я намагався в ченцi постригтися, але довго не витримав. Мабуть, менi iнший шлях судився. Довгий-предовгий, темний-претемний…

Марко Проклятий замовк, у його головi, мабуть, звучала дивна сумна мелодiя, вiн занурився в себе й повiльно похитувався. Вгорi порипували у снастях реi i шурхотiли вiтрила.